Глава 4. Правда

На вокзалі стало моторошно тихо.

Голос із динаміків більше не повторювався.

Андрій повільно повернувся до батька.

— Що вони мали на увазі?

Батько мовчав.

— Тату.

— Я не хотів, щоб ти дізнався так.

Софія зробила крок назад.

— Що означає «я була центром плану»?

Батько подивився на неї.

— Ти маєш право знати.

— Тоді скажіть.

Він важко видихнув.

— Твій батько теж працював у цій системі.

Софія завмерла.

— Мій?

— Так.

— Але він загинув багато років тому.

— Так тобі сказали.

Софія похитала головою.

— Ні. Це неможливо.

Андрій підійшов до неї.

— Софіє, спокійно.

Вона подивилася на нього.

— Усе моє життя було брехнею?

— Не все.

Батько Андрія дістав із папки старий документ.

— Твій батько намагався знищити систему зсередини.

— І що з ним сталося?

— Він зник.

Софія взяла документ.

На ньому було написано:

«Об'єкт С-21. Передати під спостереження.»

Нижче стояло прізвище її батька.

А поруч — інше ім'я.

Андрій.

Софія подивилася на нього.

— Чому твоє ім'я тут?

Андрій не знав, що відповісти.

Сергій раптом сказав:

— Тому що вони хотіли використати їх обох.

Максим повернувся до нього.

— Для чого?

— Щоб змусити їхніх батьків повернутися.

Усі замовкли.

Андрій зрозумів.

— Вони створили нашу зустріч, щоб дістатися до наших батьків.

Батько Андрія кивнув.

— Саме так.

Софія стиснула документ.

— Але тоді чому вони дозволили нам залишитися разом?

Батько відповів:

— Бо план змінився.

— Коли?

— Коли ви закохалися.

Андрій подивився на нього.

— Що?

— Вони не очікували, що ви справді прив'яжетеся одне до одного.

Софія тихо сказала:

— Тобто наше кохання...

Вона не договорила.

Батько кивнув.

— Стало для них проблемою.

Раптом за спиною пролунав голос:

— Не зовсім.

Усі різко обернулися.

На іншому кінці платформи стояла жінка.

Вона тримала в руках чорну папку.

Сергій одразу впізнав її.

— Ірина...

Жінка усміхнулася.

— Давно не бачилися, Сергію.

Андрій подивився на неї.

— Хто ви?

Ірина відповіла:

— Людина, яка знає правду про твою зустріч із Софією.

— Тоді говоріть.

Ірина подивилася на Софію.

— Твій батько не зник.

Софія завмерла.

— Він живий?

— Так.

— Де він?

Ірина зробила паузу.

— Зараз — у місці, куди ти точно не захочеш їхати.

Андрій зробив крок вперед.

— Де?

Ірина подивилася на нього.

— У будинку, де ти народився.

Андрій зблід.

— Але цього будинку більше не існує.

Ірина усміхнулася.

— Саме тому вам треба поспішати.

Вона поклала папку на лавку.

— Бо вони вже їдуть туди.

Ірина розвернулася й пішла.

Сергій хотів рушити за нею.

Але Андрій зупинив його.

— Ні.

— Чому?

Андрій дивився на папку.

— Вона хотіла, щоб ми її знайшли.

Він відкрив першу сторінку.

Там було лише одне речення:

«Етап третій розпочинається сьогодні.»

Автомобіль мчав нічною дорогою.

Андрій сидів за кермом.

Софія була поруч.

На задньому сидінні — Сергій, Максим і батько Андрія.

Ніхто не говорив.

Нарешті Софія запитала:

— Ти пам'ятаєш той будинок?

Андрій кивнув.

— Пам'ятаю.

— Яким він був?

— Маленьким. Старим. Але для мене це був дім.

Він зробив паузу.

— Після зникнення батька я більше туди не повертався.

Батько тихо сказав:

— Там залишилося те, що я не встиг забрати.

Андрій подивився в дзеркало.

— Що саме?

— Причина, через яку все почалося.

За годину вони зупинилися біля старої дороги.

Далі автомобіль не проїжджав.

Будинок стояв за деревами.

Він виглядав покинутим.

Але у вікні горіло світло.

Максим помітив це першим.

— Хтось усередині.

Сергій кивнув.

— Тоді не будемо заходити поспіхом.

Вони підійшли до будинку.

Двері були відчинені.

Андрій зупинився на порозі.

Він упізнав коридор.

Старі фотографії.

Сходи.

Дерев'яна підлога.

Спогади накрили його хвилею.

— Я тут жив.

Софія стала поруч.

— Ти не сам.

Вони зайшли.

У кімнаті було порожньо.

На столі лежав аркуш.

Андрій узяв його.

«Якщо ти прийшов сюди, значить, уже знаєш про систему.»

Нижче:

«Але ти досі не знаєш, чому саме ти.»

Андрій перевернув аркуш.

На звороті була схема.

У центрі — два імені:

АНДРІЙ

СОФІЯ

Від них ішли лінії до їхніх батьків.

А від батьків — до Гнатюка та Кравченка.

Але над усіма іменами стояв один знак.

17-Б.

Максим нахилився ближче.

— Це не операція.

— Що?

— 17-Б — це код.

Сергій подивився на нього.

— Код чого?

Максим не встиг відповісти.

У сусідній кімнаті щось упало.

Усі завмерли.

Потім пролунали кроки.

Андрій подивився на Сергія.

— Знову?

Сергій кивнув.

— Схоже.

З коридору почувся голос:

— Андрію...

Він завмер.

Цей голос був знайомим.

— Тату?

Але його батько стояв поруч.

Вони всі зрозуміли одне й те саме.

Хтось намагався заманити їх далі.

Сергій тихо сказав:

— Не йди.

Та Андрій помітив на стіні маленьку фотографію.

На ній був його батько.

І поруч — маленький Андрій.

На звороті фотографії було написано:

«Коли почуєш мій голос — шукай під сходами.»