Глава 3. Полювання

         РОЗДІЛ 1. ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН 

Андрій стояв нерухомо.

Слова Сергія не виходили з голови.

«Саме ти відкрив двері.»

— Я не міг цього зробити, — тихо сказав Андрій.

— Міг.

— Я б ніколи тебе не зрадив.

Сергій подивився на нього.

— Я знаю.

Андрій підняв очі.

— Тоді чому ти це кажеш?

— Бо тієї ночі ти не контролював ситуацію.

Максим нахмурився.

— Що ти маєш на увазі?

Сергій дістав із кишені стару фотографію.

— Ось.

На ній був Андрій біля дверей командного пункту.

Поруч стояв Гнатюк.

Софія прикрила рот рукою.

— Це справді він?

— Так, — відповів Сергій.

Андрій дивився на фотографію.

І раптом у його пам'яті щось змінилося.

Він почув голос.

«Відкрий двері.»

Потім інший:

«Андрію, не роби цього!»

А далі — темрява.

Він похитнувся.

Софія підтримала його.

— Андрію?

— Я згадав.

Усі замовкли.

— Я був біля дверей.

Сергій кивнув.

— Що було далі?

Андрій заплющив очі.

— Гнатюк щось сказав мені.

— Що?

— Він сказав, що Сергію потрібна допомога.

Сергій відвів погляд.

— Він збрехав.

— А я повірив.

— Ти не знав правди.

Андрій стиснув кулаки.

— І через мене тебе забрали.

— Ні.

Сергій подивився на нього.

— Через них.

Вони знайшли тимчасове укриття за містом.

Сергій поклав флешку на стіл.

— Тут записи, документи й імена.

Максим підключив її до ноутбука.

На екрані з'явилася папка:

ОПЕРАЦІЯ 17 — АРХІВ

Максим відкрив перший файл.

На екрані з'явився старий документ.

У ньому були прізвища.

Дати.

Місця.

А потім вони побачили знайоме ім'я.

Андрій.

Софія подивилася на нього.

— Що це?

Максим відкрив наступний файл.

Там було написано:

«Об'єкт спостереження: Андрій.»

А нижче:

«Причина: невідома.»

Андрій мовчав.

— Вони стежили за тобою задовго до операції, — сказав Сергій.

— Чому?

— Не знаю.

Максим відкрив останній файл.

Він був захищений паролем.

— Тут щось важливе.

Сергій подивився на екран.

— Я не знав пароль.

Андрій раптом сказав:

— Я знаю.

Усі повернулися до нього.

— Звідки?

Андрій назвав чотири цифри.

Максим ввів їх.

Файл відкрився.

На екрані з'явилося відео.

Молодий Андрій сидів перед камерою.

Він виглядав стурбованим.

І говорив:

— Якщо я колись побачу це відео, значить, план спрацював.

Софія завмерла.

На відео Андрій продовжив:

— Я не можу сказати правду зараз. Але якщо ти дивишся це, пам'ятай одне.

Він подивився прямо в камеру.

— Не довіряй Гнатюку.

Відео обірвалося.

Андрій повільно підвів голову.

— Я сам залишив це відео.

Сергій кивнув.

— Саме так.

Максим дивився на екран.

— Тоді питання в іншому.

— Яке?

Максим повернувся до Андрія.

— Якщо ти знав, що Гнатюк небезпечний...

Він зробив паузу.

— ...чому ти все одно відкрив йому двері?

            РОЗДІЛ 2. ПАСТКА В ПАМ'ЯТІ 

Запитання Максима зависло в тиші.

«Чому ти все одно відкрив йому двері?»

Андрій не знав відповіді.

Він дивився на екран, де кілька секунд тому було його власне обличчя.

— Я не пам'ятаю.

Сергій поклав руку на стіл.

— Тоді нам треба повернутися до тієї ночі.

— Як?

— Є місце, де все почалося.

Максим насупився.

— Командний пункт?

Сергій кивнув.

— Він досі стоїть.

Софія подивилася на Андрія.

— Ти хочеш туди повернутися?

Андрій відповів не одразу.

— Так.

Наступного ранку вони вирушили до старого командного пункту.

Дорога була майже порожньою.

Андрій сидів мовчки.

Софія була поруч.

— Ти хвилюєшся?

— Так.

— Через те, що можеш згадати?

— Через те, що можу не захотіти згадувати.

Софія стиснула його руку.

— Що б там не було, ти не сам.

Андрій подивився на неї.

— Дякую.

Стара будівля зустріла їх тишею.

Сергій ішов попереду.

— Тут.

Він показав на коридор.

Андрій зупинився.

Його серце забилося швидше.

Він уже бачив це місце.

Не уві сні.

У пам'яті.

Стіна.

Двері.

Лампа.

Гнатюк.

А потім...

Голос Сергія:

— Андрію, не відкривай!

Андрій різко заплющив очі.

— Я згадав.

Софія підійшла ближче.

— Що?

— Гнатюк стояв перед дверима.

— І?

— Він сказав, що має наказ командира.

Максим подивився на Сергія.

— Це правда?

Сергій похитав головою.

— Ні.

Андрій продовжив:

— Потім Гнатюк показав мені документ.

— Який?

— Там був підпис.

Сергій запитав:

— Чий?

Андрій завмер.

— Твій.

Сергій зблід.

— Мій?

— Так.

Максим мовчки дивився на нього.

— Отже, Гнатюк використав мій підпис, — сказав Сергій.

Андрій кивнув.

— Я повірив йому.

Раптом у дальньому кінці коридору пролунав звук.

Усі повернулися.

Хтось був усередині.

Сергій жестом показав залишатися на місці.

Кроки наближалися.

Потім з-за повороту з'явилася людина.

Андрій упізнав її.

— Дмитро?

Але чоловік був не Дмитро.

Він лише був дуже схожий.

Незнайомець зупинився.

— Ви запізнилися.

Максим запитав:

— Хто ви?

Чоловік усміхнувся.

— Людина, яка знає, чому Андрій став об'єктом спостереження.

Андрій зробив крок вперед.

— Говоріть.

— Не тут.

Чоловік дістав маленький конверт.