Глава 2. Зрада

       РОЗДІЛ 1. СЛІД

Ранок настав непомітно.

Андрій майже не спав.

Він сидів біля вікна й дивився, як місто поступово прокидається. Учорашня засідка не виходила з голови.

Хтось знав, де вони.

Хтось знав про документи.

А найгірше — хтось навмисно залишив їм жетон.

Софія поставила на стіл дві чашки чаю.

— Ти знову не спав.

— Трохи.

— Це означає «майже ні».

Андрій усміхнувся.

— Ти мене добре знаєш.

Вона сіла поруч.

— Тоді скажи чесно. Ти шкодуєш, що почав усе це?

Андрій подивився на неї.

— Ні.

— Навіть після вчорашнього?

— Навіть після цього.

Він узяв її за руку.

— Я стільки років жив із питанням, що сталося із Сергієм. Тепер у мене є шанс отримати відповідь.

Софія кивнула.

— Тільки пообіцяй, що не дозволиш минулому забрати наше теперішнє.

Андрій замовк.

— Обіцяю.

За годину Максим приїхав до них.

У руках він тримав стару папку.

— Я знайшов дещо.

Андрій подивився на нього.

— Що?

Максим поклав папку на стіл.

— Старий журнал операцій.

Він відкрив його.

— Тут записані всі переміщення нашої групи тієї ночі.

Андрій нахилився над сторінкою.

— Ось.

Максим показав на один рядок.

02:17 — група залишає позицію.

— А тут?

Андрій прочитав наступний запис.

02:31 — зв'язок із групою втрачено.

— І що далі?

Максим перегорнув сторінку.

Там був порожній аркуш.

— Нічого.

— Вирвали сторінку?

— Ні.

Максим показав на край.

— Її ніколи не заповнювали.

Софія задумалася.

— Тобто хтось спеціально залишив проміжок?

— Саме так.

Андрій дивився на журнал.

— Двадцять хвилин.

— Що?

— Між 02:31 і наступним записом.

Максим кивнув.

— Двадцять хвилин.

Андрій повільно підняв голову.

— За ці двадцять хвилин щось сталося.

Вони почали шукати старі карти.

Через кілька хвилин Софія знайшла те, що шукала.

— Подивіться.

На карті біля колишньої позиції був позначений невеликий будинок.

— Його немає в журналі, — сказав Максим.

Андрій подивився уважніше.

— Але він знаходиться між нашою позицією та об'єктом №17.

Максим завмер.

— Саме там могли пройти ті, хто забрав Сергія.

— Треба перевірити.

Софія подивилася на годинник.

— Зараз?

Андрій кивнув.

— Зараз.

Будинок знайшли ближче до вечора.

Він стояв далеко від дороги, майже повністю схований деревами.

Двері були відчинені.

Андрій зупинився.

— Хтось тут був.

На підлозі були свіжі сліди.

Вони зайшли всередину.

Кімната була майже порожня.

Стіл.

Стілець.

Стара лампа.

І фотографія на стіні.

Андрій підійшов ближче.

На фотографії була їхня група.

Усі.

Андрій.

Сергій.

Максим.

І командир.

Софія підійшла ближче.

— Хто її зробив?

Максим не відповів.

Андрій перевернув фотографію.

На звороті було написано:

«Ви шукали не там.»

Нижче стояла дата.

Ім'я.

Андрій прочитав його.

Його обличчя зблідло.

— Що там? — запитала Софія.

Він повернув фотографію.

На звороті було написано:

«Сергій живий. Але він не хоче, щоб ти його знайшов.»

У кімнаті стало тихо.

Максим прошепотів:

— Тоді питання вже не в тому, де Сергій.

Андрій подивився на нього.

— А в тому, чому він ховається.

           РОЗДІЛ 2. ГОЛОС ІЗ  МИНУЛОГО

Андрій ще раз перечитав напис на фотографії.

«Сергій живий. Але він не хоче, щоб ти його знайшов.»

Ці слова не вкладалися в голові.

— Чому? — тихо запитала Софія.

Андрій похитав головою.

— Не знаю.

Максим забрав фотографію.

— Нам треба йти.

— Куди?

— Звідси.

Вони вийшли з будинку.

Надворі вже сутеніло.

Андрій озирнувся на стару будівлю.

Йому здавалося, що за одним із вікон хтось спостерігає.

Але там було порожньо.

Коли вони повернулися додому, Андрій не міг заспокоїтися.

Він поклав фотографію на стіл і довго дивився на неї.

Софія сиділа поруч.

— Ти все ще думаєш про нього?

— Так.

— Про Сергія?

— Я думав, що вже пережив його смерть.

Він замовк.

— А тепер виходить, що всі ці роки він був живий.

Софія взяла його за руку.

— Можливо, він не міг повернутися.

— А можливо, не хотів.

У цей момент телефон Андрія задзвонив.

Невідомий номер.

Він відповів.

— Слухаю.

Кілька секунд було тихо.

Потім почувся голос.

Слабкий.

Але знайомий.

— Андрію...

Він завмер.

Софія одразу зрозуміла, що щось сталося.

— Сергій?

Тиша.

Потім:

— Не шукай мене.

Андрій стиснув телефон.

— Де ти?

— Це не має значення.

— Для мене має!

На іншому кінці почувся важкий подих.

— Я не той, кого ти пам'ятаєш.

Андрій мовчав.

— Що з тобою сталося?

— Я дізнався правду.

— Яку?

Сергій не відповів.

— Андрію, послухай мене. Ти маєш зупинитися.

— Чому?

— Бо вони вже знають про тебе.

— Хто вони?

Тиша.

— Сергію!

— Якщо хочеш залишитися живим, не шукай Кравченка.

Андрій завмер.

— Чому?

— Бо Кравченко — не той, хто стоїть за всім.

Зв'язок перервався.

Андрій повільно опустив телефон.

Софія дивилася на нього.

— Це був він?

— Так.

— Що сказав?

Андрій передав їй телефон.

— Що не треба шукати Кравченка.

Максим, який стояв біля вікна, різко повернувся.

— Це неможливо.

— Що?

— Якщо Сергій живий, він знає набагато більше, ніж ми думали.