Друга домівка

Друга домівка

Вона так схожа на мою рідну. Лише без людей. Тільки я один на всю планету.

Батько вийшов на зв’язок чомусь раніше, відірвавши мене від заповнення журналу експериментів.

– Чому сьогодні раніше? – зрадів я.

– Захотілося побачити тебе. Сказати, що став зовсім дорослим, чоловіком, – пояснив батько змореним голосом і замовк. Його мовчання й відсторонений погляд налякали мене не на жарт. Під грудьми засмоктало, а серце завмерло, чекаючи на продовження.

– Пам’ятаєш, як я хвилювався перед твоєю подорожжю, хоча й гордився, що ти – перша людина, яка досягне далеких зірок? Боявся, аби батько не пережив своєї дитини. Повинен сказати, що тепер так не станеться.

– Ти смертельно хворий?! – жахнувся я.

– Ні, але тебе вже більше не побачу.

– Але як? Чому? – охопила паніка мене.

– На жаль, колись казав, щоб ти не займався дурницями й замість підготовки до польоту, захистив би дисертацію по генетиці. Адже ймовірність того, що оберуть тебе настільки мізерна, як й у вибуху адронного колайдеру. Мабуть, зурочив.

Хоча я ще не до кінця усвідомив серцем те, що трапилось, але свідомість вже почала хапатись за соломинки:

– Хіба аварійні служби не намагаються все наладити?

– Намагаються, – сумно посміхнувся батько. – Але вже биту годину. Президент якраз виступає зі зверненням про можливий кінець.

– Виходить…

– Так, це означає, що зв'язок може обірватися кожної секунди й не варто цьому дивуватись, – знайшов "м’яку" форму для слів про свою загибель батько. Навіть не тільки про свою, але й десятимільярдного людства.

Я не стримався:

– Навіщо лякати людей, якщо вдасться врятуватись? А якщо й ні… Хіба не краще прожити останні хвилини в щасливому незнанні?

Та батько не відповів. Трансляція обірвалася. І я залишився сиротою. Навіть не повною, а найповнішою. Останнім із виду Homo Sapiens.

Я поглянув на записи журналу експериментів. Для кого вони тепер? Мені, наприклад, точно не потрібні. Всі ці експерименти з клонування місцевих організмів, селекція диких видів для майбутніх колонізаторів… Але які колонізатори? Мені тепер жити наодинці до скону.

Хоча.. Устаткування в мене є. І хай на батьківщині каралось людське клонування, але наразі й забороняти нікому. Я склоную на своєму генетичному матеріалі жінку. Благо в моєму генотипі є, як чоловіча, так і жіноча статева хромосома. Отже, на сорок п’ять хромосом клон буде моєю копією. Щоправда, з іншої сторони, дубльована жіноча хромосома також моя, але це вже логічні нюанси.

А щоб клон міг розмножуватися, вирощу його зі своєї стволової клітини. Тільки в дорослому організмі їх мало й важко знайти. Краще вже перепрограмую якусь звичайну в стволову. Нічого складного.

Ось у Лілі, моєї дівчини, яка також мріяла відправитися до зірок, такий фокус не вийшов би. Жереб. П’ятдесят відсотків, що відправився би чоловік або жінка. П’ятдесят відсотків, що вид Homo Sapiens міг би зникнути. І одна мільярдна, що колайдер міг вибухнути. Теорія ймовірності. Точніше, неймовірності.

Цікаво, як поясню майбутнім дітям, звідки взялася їх мати? Ні про яке клонування не може бути й мови. Я твердо вирішив більше не повторювати людських помилок і ні в якому випадку не розвивати нову цивілізацію в технічному напрямі, а тільки в пасторальному ключі.

Я тримав руку під грудьми, де до сих пір смоктало. Таке відчуття, що звідти забрали важливу частину мене.

Відповідь пришла сама собою. Скажу, що зробив із ребра.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше