27 Розділ

            «Якщо ти думав, що я не цінила, ти правий. Я просто зберегла тебе в книзі.»

            Ліля дивилась прискіпливим поглядом і чекала поки я покину квартиру. Я впевнена, що брату буде соромно за цю ситуацію, тай я себе почуваю трішки некомфортно. Він дорослий чоловік, і до його особистого життя я взагалі не причетна, і не хочу бути, тому я підхопила свою сумку і почала взуватись, не хочу продовжувати розглядати цю дівку, вона мені неприємна.

            -Ой, зажди, мабуть я не дуже гостинна, не хочеш кави?- вона посміхнулась лукавою посмішкою.

            -Не думаю, що в цій квартирі вона є.

            -Ну ми з коханим були зайняті дечим іншим, в нас не було часу розглядати каву.

            -Емм, а про його «З» коханих ти говориш? – вона покосила на мене свій погляд.- Не розумієш про що я?

            -Це не твоє діло.

            -Ааа, розумієш.

            -Вимітайся звідси.

            -Та будь ласка.- я злісно відчинила двері та зі всієї сили грохнула їх. Сама від несподіваності підскочила, надіюсь я їх не зламала.

            Надіюсь, Коля до неї не прив’яжиться. І що вони в ній знаходять? Невже всім потрібна тільки зовнішність? Розумом та вірністю від неї і не пахне.

            На вулиці вітер обвівав моє лице, свіже повітря давало змогу прийти в себе, гнів трішки попускав, оце деньок. Взявши себе в руки я знову попробувала подзвонити до Макса. Кілька гудків і нарешті він взяв слухавку.

            -Алло, вибач, я не бачив, що ти телефонувала.

            -Якщо, я скажу, що не образилась, то збрешу.

            -Вибач, я справді був дуже зайнятий.

            -Чим?

            -Це не важливо.

            -Ха, дійсно.- трішки суворіше сказала ніж хотіла.

            -В тебе, щось сталось?

            -Нічого, крім того, що мій брат спить з шалавою.

            -Настя, не думаю, що тебе це повинно бентежити.

            -Вона і тебе знає.

            -Ооо, не сумніваюсь.- він видихнув в слухавку.

            -Що?- невже для нього це не новина, хіба в нашому місті мало повій?

            -Давай я приїду поговоримо. Я справді не знаю про кого ти там говориш. Мене багато хто знає і ти повинна це розуміти.

            -Добре.- я знову зціпила кулаки.- Коли ти будеш в місті?

            -Не скоро, тому зустрінемось завтра.

            -Макс, я просто не можу зрозуміти, які можуть бути такі справи?- я почула, що його хтось позвав.

            -Я тобі завтра все поясню, не злись. Я ще наберу.- він перервав зв’язок.

            Ось і все. Серйозно. Не день, а казка, ось так Настя буває. Хотіла допомогти брату, поставила його в скрутне становище, Макс, взагалі нічого не розповідає.

            По дорозі додому я проходила повз дому Саші і призупинилась біля його під’їзду. Вже не так боляче, рана загоюється бистріше ніж я думала, але мабуть неприємно мені буде до останнього мого подиху, це зрада, і я просто кланяюсь перед тими людьми, які її пробачають. Це важко і я не змогла, чи не захотіла. Витерши сльози, які неконтрольовано вирвались, я пішла минаючи його двір. Я побачила Сашу, який стояв з Славіком і про щось говорив. Його вже виписали? Це добре. Я зробила вид, що не помітила їх, з надією, що вони й мене не помітять, не хочу псувати свій день до кінця.

            -НАСТЯ.. стій.- я почула голос Слави. Ну не може ж бути все так погано.- пролунало в моїх думках. Я зупинилась, бігти від нього всеодно безглуздо. Він помахав, щоб я підійшла до них. Сльози знову налили мої очі, та чому це зі мною відбувається, вже все давно вирішено. Настя, він не твій. Наскільки я б не цінила Максом, тема з Сашою, для мене болюча і навіть дуже. Надіюсь, що він не так через свою зраду убивається.

            -Привіт.- усміхнено підійшла до хлопців.

            -Привіт.- Саша підійшов і обійняв мене в нього була зламана рука.