21 Розділ

            Маленький хлопчик вибігає на дорогу я біжу йому назустріч не дивлячись по сторонам. Перший раз бачу його, але знаю хто він, дивне відчуття. Повертаю голову направо і в сантиметрах від нас бачу чорну машину Макса, яка женеться дуже швидко..

            Я розплющила очі, дихання збилось, серце калатало. Відволік дзвінок в телефоні. Піднялась, щоб взяти телефон, хто це взагалі може бути. На панелі «Славік», автоматично кинула погляд на годинник, всього чотири ранку, він взагалі з глузду з’їхав?! Ненавиджу коли мене будять, за ці роки він чудово це знав.

            -Що сталось?- пробурмотіла я сонно, але злісно.         

            -Саша розбився на машині.- говорив він поспішно, мабуть кудись біг, нічого не зрозуміла, але проснулась швидко.

            -Що? В сенсі?

            -Його забрали в третю обласну.

            -Я скоро буду.

            -Давай, я також їду.

            -А з ким він був?

            -З Олькою.

            -А вона як?

            -Не знаю ще.

            В паніці почала натягати на себе одежу, яка лежала на стільці. Плаття на бретельках, сумка взула кросівки і вибігла тихенько з дому, батьки відпустять всеодно, якщо почують, але не хочу їх будити. Не про те я зараз думаю. Господи, щоб з ним було все добре, благаю! Лікарня була неподалік, щоб дійти хвилин 20, а якщо зрізати, то взагалі через 10 хвилин і буду на місці. Я бігла настільки швидко, як могла, хотілось подзвонити до Ані, щоб вона підтримала мене, морально, але в неї і в самої проблем вистачає, хоч цієї ночі вона повинна виспатись. Підбігавши до лікарні я набрала до Славіка, щоб запитати куди далі мені прямувати, він сказав, що вийде по мене. Стоявши біля лікарні в мене зуб на зуб не попадав, ніч, на вулиці холодно, я навіть не подумала про те, що треба взяти якусь кофтину.

            Побачивши Славіка я підбігла до нього, він почав, щось говорити я не могла зібратись, щоб щось зрозуміти. Він повів мене до реанімаційної, Сашина мама була вся в сльозах, я підійшла до неї, вона ще більше розплакалась.

            -Настя, я ж не зможу без нього.- я не стрималась і також почала плакати.

            -Припиніть, все буде добре.- я присіла біля неї. Я поважала її, вона була завжди доброю ніколи на нього не підіймала голос, все було спокійно, ну і він хотів її не підвести, для неї він був завжди ідеальний, і майже ніколи не переступав грані розумного.

            Не знаю скільки саме ми просиділи на коридорі, але сил вже просто не було, ніколи не думала, що так важко просто чекати. Голова боліла дуже сильно, я навіть від болі на деякий момент забула, що я тут роблю.

            -Настя.. Настя, ти чуєш?- шарпав за плечі мене Славік. Я підняла погляд на нього.- Візьми вже ти цей телефон!

            Я дістала з сумки свій телефон, який вібрував, а я й не помітила. Невідомий номер, це номер Макса.

            -Да.- відповіла я.

            -Чому ти не береш слухавку, я скоро під’їду.

            -Я не вдома.

            -А де?- голос посерйознішав, але мені зовсім байдуже зараз на все.

            -В лікарні.

            -Чого?

            -Ну Саша.. він.. він попав в аварію.- я знову заплакала, очі вже почали пекти від сліз і недосипання.

            -В якій ти лікарні?

            -Третій.

            -Під’їду, наберу.

            Все як в тумані. З дверей, які здавалось би ніколи не відчиняються, вийшов лікар. Мама Саші зразу ж підбігла до нього, я б також з радістю б підійшла, але були б у мене сили. Славік сів біля мене та видихнув.

            -Ну і добре, що все минуло.- я прислухалась. Повернулась до нього.     

            -Що?

            -Ну вже все добре, його перевели в просту палату. Зараз спить. Ти що лікаря не слухала?- я похитала головою. В мене задзвенів телефон на цей раз я вже почула.