6 Розідл

Як я рада, що сьогодні вихідний і йти в інститут не потрібно, тому вперше за декілька днів я нормально виспалась та прокинулась з гарним настроєм. Батьки були на роботі, але мама похвилювалась про мене з Кольою тому приготували нам сніданок. Ехх, як все ж таки я люблю своїх батьків, вони так піклуються про нас, не зважаючи на те, що нас давно вже не можна назвати дітьми.

            Поснідавши з Кольою та трішки подуріли за сніданком без цього ми не можемо, я пішла збиратись, щоб піти до Саші, все ж таки хочеться побути з ним кілька годин, тому що на сьогодні у мене також є деякі справи.

            Одягнути я вирішила довге, просте чорне плаття, яке часто носила та кросівки, але через те, що на вулиці значно холодно накинула ще в’язану чорну кофту, дивилось досить гарно.

            Попередивши Колю, про те, що я йду до Саші вийшла на вулицю. Все ж таки з кофтою я не прогадала вітер сьогодні сильний, ще й хмари повисли над містом, хоч би дощу не було. Прискореним кроком я дійшла до Саші досить швидко. Вже за кілька хвилин я стояла біля його дверей та дзвонила в дзвінок. Яке ж було миле та заспане його лице коли він мене побачив. Він обійняв мене та почав волокти в кімнату.

            -Та зажди дай я хоча б роззуюсь, та роздягну кофту,- противилась його силі.

            -Киця я так сумував по тобі.

            -І я за тобою також,- він притиснувся до мене ззаду та поволік до ліжка. Ми впали на нього, цілувались, але чомусь я не хотіла, щоб цей поцілунок переріс в щось більше. Сашу звісно дуже заділо, коли я почала відхилятись, коли його руки спустились нижче, але він нічого не сказав і ми продовжили лежати на ліжку та говорити.        

            Наші розмови так зморили, що я навіть не помітила, як ми заснули. Коли повіки розплющились я аж підстрибнула, мої очі по всій кімнаті шукали годинник. Дякувати Богу, я всього лиш проспала годину, тому тихенько встала, щоб не будити Сашу, поцілувала його в губи та пішла одягатись. Зачинивши двері вийшла з квартири.

            За цю годину значно похолодало, тому в мене навіть з'явилась думка піти додому, щоб одягтись більш тепліше. Але ця думка швидко пропала, як і появилась, тому що мені лінь.

            На зупинці, як на зло не було потрібної мені маршрутки вітер настільки сильний, що моя в’язана кофтинка взагалі не допомагала від нього, ще й темні хмари псували настрій.

            Мабуть це марна справа тут чекати, я всеодно повинна туди сьогодні попасти, піду пішки! Твердо вирішила для себе, що за будь якої обставини, я повинна зустрітись з Наташою, щоб поговорити, хоч я і не подружка їй, але мені щиро шкода, що у неї брат- придурок.

            Через п’ятнадцять хвилин моєї ходьби, по тілі від холоду бігали мурашки, а зуби цокотіли, але я не дуже цим переймалась, я була вже на півдороги і це мене безмежно тішило.

            Коли я  вже стояла біля воріт гарного будинку вся моя наполегливість вмить зникла. Але йти назад у мене не було ніякого бажання, я пройшла таку дорогу, щоб знову здатись, тим більш я це роблю не для себе, а й для Наташі, ну мабуть все ж таки в якійсь мірі і мені стане легше, коли я підтримаю її. Рішуче себе надресирувавши я подзвонила в дзвінок на моє здивування двері одразу ж відчинились. З посмішкою вийшов мене зустрічати дядя Гріша.

            -Настя, який я радий тебе бачити,- він підійшов та заключив мене в свої обійми, я соромлячись відповіла йому на них.

            -Проходь в будинок, сьогодні, якраз усі дома,- настрій трішки зіпсувався, тому що не дуже хочу попадатись до Макса на очі.

            -Я до Наташі.- дядя Гріша трішки посерйознішав, але не хотів, щоб це помітила я.

            -У неї в останній час немає настрою, але ти можеш з нею поговорити, проходь вона у себе в кімнаті.

            Я зайшла в будинок, роззулась та пішла тихенько на другий поверх, у мене таке відчуття, що я зайшла грабувати будинок, тому тихо йду, щоб ніхто мене не помітив. На щастя по дорозі мені ніхто не зустрівся, а вірніше Макса я не бачила і цьому була дуже рада.

            Постукавши в двері Наташі я не отримала відповіді, тому, щоб не стояти тут довго я одразу ж ввійшла, на її лиці я побачила велике здивування, мабуть вона не очікувала мене побачити, та й я сама не думала, що прийду до неї.

            -Привіт,- тихенько промовила я, боячись, що це не здивування, а злість і вона просто зараз виставить мене за двері, за мить вона підбігла та обняла мене. Я почула її схлипи і мені стало так її шкода, всередині все жалось, тому я й сама стримувала себе з останніх сил, щоб не заплакати.

            -Будь ласка, не треба. Я тебе прошу,- почала просити її. Мені справді її дуже шкода. Я лягла на її ліжко та запросили її рухом до себе. Вона без всяких нарікань лягла біля мене, але сльози покотились з новою силою.

            -Настя, він не розуміє мене. Що я йому таке зробила, що він псує моє життя, він з нічого побив Андрія. Я ж нічого не кажу про його пасій, яких він змінює, як шкарпетки!- Я обійняла її та притулила до себе, плакала вона довго, бурмотіла, щось собі під ніс, як ненавидить свого брата. А Макс їй здається так і не розказав про Андрія - нічого. Дивно, чому?! Хоча може цей до кращого, але я не можу запевнювати. Через деякий час, вона затихла і схлипи її припинились, легенько відвинувшись я побачила, що вона солодко спить, під її очима були червоні круги від сліз, як все ж таки мені її шкода, не хотіла б я відчувати, те що відчуває вона. Взявши покривало, яке лежало на стільчику я вкрила її та закрила вікно, яке було навстіж відчинене.  На вулиці почав лити дощ, а мені потрібно було вже йти на роботу.

            Тихесенько вийшла з її кімнати боячись розбудити, мабуть вона давно не спала, я зачинила тихо двері та попрямувала до сходів, але зупинилась. Максим, стояв в одних спортивних штанах. Він мовчав та й я перша нічого не хотіла казати, тому марно просто стояти та дивитись на його ідеальне тіло.