2 Розділ

Ліжко було прохолодним, а тіло горіло. Рахувала слоників у думках, з закритими очима. Та сон не брав мої свідомість, а тривожність ще більше окутувала - все. Важко пояснити, та коли ти з людиною довгий час, вона стає для тебе: половинкою. Такою рівноцільною, як і ти сама. Тому ті дзвінки, які я робила до Саші і не отримувала відповіді - були для мене знаком. Зазвичай, такого не відбувається. В спробах заспокоїтись, я переверталась з однієї сторони ліжка на іншу. Доки сонце почало пробиватись з вікна. 

Прикусивши губу, вирішила використати останню надію і зателефонувати до Славіка. Кілька гудків і я почула відповідь:

            -Настя, що сталось?- сонно пробурмотів Славік.

            -Ти вчора гуляв з Сашою, в скільки ви розійшлись?- трішки нервово говорила, але хвилювання вже було важко стримувати. 

            -Еее, та пізно, розговорились просто, не помітили пізнього часу, а що таке?- трішки панікуючи запитав він.

            -Він не бере слухавку.

            -Не хвилюйся, може спить і не чує.

            -Може й так, дякую,- я роз’єднала зв'язок. Більшого він не скаже, а я не планую вислуховувате те, що хочу почути від Саші.

            Трішки заспокоївши себе, почала прискорено збиратись, тому що спізнювалась в інститут. Бігши на пару, я раділа, що живу недалеко від нього, і якщо спізнюсь, то не на значний час. Побачивши двері інституту я набрала ще більшу скорість, від щастя, і відкривши двері влетіла в чиюсь спину.

            Сором'язливо опустила очі до долу, варто перепросити і втекти? Адже у мене почалась пара, дзвоник лунає на все приміщення. Мій мозок не працює в таких ситуаціях.

            -Пробачте,- промовила я тихіше ніж хотіла та підняла погляд. Я відкрила рота від подиву, ну дійсно, це найгірший розвиток ранку, тому що переді мною стояв Максим. 

            -Іди вже,- видихаючи повітря з легенів він знову повернувся до свого співрозмовника.

            Вдаривши себе легенько по щоці, щоб прийти до тями я швидко попрямувала до аудиторії. Пари йшли жахливого, настрій з самого ранку бажав бути кращим. В їдальні зустріла свою кращу подругу Аню, яка також виглядала не найкраще. Вона знову почала розповідати про свої родинні проблеми, коли це вже скінчиться? Саме важче, це те, що я не знаю чим їй допомогти, тай вона сама не знає, як можна впоратись з цією життєвою суттю.

            -Настя, чому на тебе дивиться Максим?- здивовано запитує подруга. Перелякано та бистро я повернулась, щоб подивитись про що говорить Аня. Позаду мене, на відстані з п'ять метрів, справді стояв Макс. Цікаво звідки вона його знає, і чому його погляд робить на моєму тілі опіки?

            -Звідки ти його знаєш?- нахмуривши брови і відірвавши погляд від мого нового "приятеля" поцікавилась я у Ані. 

            -Еее, ти через свого Сашу нікого не помічаєш, він перевівся до нас тиждень тому. Ось і познайомились випадково, коли я йшла та не помітила його, випадково зачепила, думала буде кричати, але виявився дуже приємним хлопцем та ще й симпатичний. До речі, запросив мене на каву завтра і я звісно погодилась. Рідко зустрінеш хлопця з такою зовнішністю, та ще й адекватного,- вона піджала свої тендітні плечі.

            -Дійсно, чому б і ні. Будь обережна тільки,- з посмішкою застерегла Аню. Я погана подруга мабуть, врто було б її відпомовити. Але дивлячись на досвід, розумію, що те, що він мені здався повним критином це не факт, що він буде поводитись так з нею. В будь-якому випадку вона доросла дівчинка і має право вирішувати сама з ким їй ходити на побачення. 

            -Ооо, Настя, не будь занудою, він прекрасний,- посміялась наді мною Аня.

            -Не смішно, він красивий, але ніхто не знає, що в нього в голові.- Одарзу ж загадала слова дяді Гріши "він любить дівчат легкої поведінки", але Аня зовсім не така. Не хочеться, щоб вона попала в його коло спілкування.

            -Це ти про мене.- Пролунав позаду мене голос. Він колись буде нормально підходити, щоб я його чула, надіюсь це остання зустріч з Максом, тому що, я хвилююсь за своє серце.

            -Так,- хочеться, висказати йому все погане, всю злість, яка сьогодні на мене нахлинула.  Вихлиснути на нього все, але я стримую себе зі всіх сил, буду небагатослівна, не хочу заводити з ним діалог. Розумію, що у всіх моїх сьогоднішніх бідах, він не винен, тому продовжую стримувати себе. Діставши з ранця булочку з корицею, починаю її їсти та гортати новини в телефоні.

            -Не вийде,- сівши біля мене промовив прямо мені в вухо. Я з нерозумінням нахмурила ідеально вищипані брови, дала зрозуміти, що я не розумію про що йде мова, але у відповідь він "подарував" свою прекрасну усмішку. Не відводячи погляд він сів ближче, шкода, що тут немає Наташі, яка приверне його увагу на себе. Я не можу його ігнорувати, його очі притягують, ідеальні риси обличчя манять, я не розумію що коїться зі мною. Таке відчуття, що за цей погляд мене казнять, я відчуваю, що я зраджую Саші, тільки через те, що дивлюсь на Максима. Мені соромно, але мої очі мене не слухають. Ооо, ні. Я таки не витримую і встаю зі свого місця та прямую за інститут, де всі палять.

            -Можна цигарку?- не запитую, а благаю в хлопця, який сам стоїть та смалить смердючу цигарку, мабуть йому було шкода дивитись на мене, тому без лишніх суперечок він дістав з кишені пачку та протягнув мені. Подякувавши я відійшла від нього, щоб присісти на битон. Запах тютюну, заспокоює, саме те, що мені потрібно. Прохолодний вітерець повіває тіло, яке вмить покрилось сиротами від холоду. Я не розумію, що відбувається, не люблю коли в моєму житті, щось незрозуміле, коли я не можу контролювати все. Саша, відштовхує мене та… Саша, як я могла забути, мені потрібно його набрати.

            Знову гудки, вони так довго лунають, відчуття, що знову це все марно, чому ж він не бере слухавку? Однієї цигарки вперше за все життя мені не вистачило, хочеться ще. Повертаю голову, щоб подивитись на хлопця який давав тютюн, але його вже там не було. Більше того, я була тут сама. Мені потрібно запастись таблетками заспокійливого, які давно вже не діють на мій організм.  Мої думки перервав телефонний дзвінок.