Друг дитинства

У кожного з нас є спогади з дитинства. Цей період життя воістину дивовижна пора – це час чудес і безкрайніх відкриттів, коли кожен твій день перетворюється на маленьку пригоду, сповнену захвату, подиву і безмежної радості. Тоді очима дитини все навколо виглядало інакше, і навіть час плинув повільніше. Навколишній світ здавався таким величезним і незбагненним, а кожен його куточок наповнений загадковими таємницями. І нехай найменші негаразди, що виникли, і зазнані невдачі могли змусити нас щиро журитися і викликати сльози, з роками всі пережиті проблеми, якими б вони не здавалися на той час страхітливими, завжди згадуватимуться з теплою посмішкою, і сприйматимуться винятково як повчальний досвід.

У цьому й криються неповторні принади дитинства – а саме у щирості та наївності сприйняття всього, що відбувається з нами, адже це час наших перших кроків.

Так я хотів говорити і про своє дитинство, проте мої спогади з цього періоду є для мене так само і дитячою травмою.

Мені було шість років, коли ми переїхали в нове житло в іншому районі нашого великого міста. За весь той час у тодішньому дитячому садку я встиг обзавестися безліччю друзів, з якими часто бачилися, гуляли і дружили навіть поза його стінами. Я ріс товариською та енергійною дитиною, і ніколи не відчував проблем у налагодженні стосунків з однолітками. Допомагали мені в цьому не тільки моя дружелюбність і заводний характер, а й популярні на той час іграшки, які я завжди приносив із собою в садок.

На жаль, з переїздом мої батьки були змушені змінити і мій улюблений дитячий садок через небажання щодня возити мене на лівий берег Києва, тож останній рік перед школою я провів у садочку вже в нашому новому районі. Це був нічим не примітний садок, хіба що з територією в півтора рази більшою за попередній, і з більшою кількістю ігрових зон для дітей.

Там я й побачив Олексія. Це був худорлявий світловолосий хлопчик з моєї групи, і, як мені здалося на той момент, теж новенький, оскільки грався він на самоті, осторонь від усіх. Він практично не дивився на дітей, які гралися, лише зрідка кидаючи на них погляди, сповнені цікавістю, і змішані з легкою часткою нерозуміння, немов не наважуючись приєднатися до них або не знаючи, з чого почати спілкування. Недовго думаючи для першого свого знайомства на новому місці, я обрав саме його.

Мені не склало труднощів завести з ним бесіду, просто запропонувавши йому трохи погратися разом. В той день якраз я прихопив з собою невелику колекцію іграшкових автомобілів. Без особливого ентузіазму, але й без вимушеності він погодився на мою пропозицію. Поводився хлопчик доволі стримано, сором'язливо і, можна сказати, навіть дещо закрито, приміром, наша тодішня розмова мала доволі однобічний характер – я засипав Олексія купою запитань, паралельно розповідаючи і про себе, а він лише коротко відповідав або підтакував мені, будучи більш захопленим процесом гри в іграшки, аніж моєю компанією. Тоді я запропонував йому на якийсь час помінятися іграшками, що трохи підбадьорило і розохотило його, і згодом навіть трохи пожвавило його комунікабельність. Одну з машинок я подарував йому на знак дружби.

Як мені вдалося з'ясувати, Олексій був місцевим хлопчиком, і далеко не новеньким, як я спершу припустив. І що найцікавіше – він виявився моїм сусідом. Разом із бабусею і дідусем він проживав у квартирі навпроти, що також добре позначилося на наших дружніх узах. Також у нього була і мама, яка, однак, намагалася налагодити своє особисте життя, через що Олексій і жив окремо від матері, а бачився з нею лише кілька разів на місяць.

Не скажу, що з його замкнутістю і сором'язливістю мені було легко. Безумовно, саме через ці якості йому було важко потоваришувати з ким-небудь іще, а тому він завжди віддавав перевагу блаженній самотності. Він почувався набагато комфортніше наодинці з самим собою, коли як оточуючим дітям була чужа подібна поведінка. У садочку, крім вихователів, з ним більше ніхто не хотів водитися, а ось мені по-своєму було з ним цікаво. І якоюсь мірою навіть шкода його.

Так Олексій став моїм першим другом на новому місці. Ми часто проводили час у гостях один в одного, де донесхочу грали в іграшки та дивилися мультфільми, а також батьки мої неодноразово брали нас обох на прогулянку в місцевий парк. Олексій із кожним днем ставав дедалі більш товариськім зі мною, але його пригніченість і сором'язливість нікуди не зникали, хоч ніколи й не ставали великою проблемою в нашій дружбі.

Згодом я здружився і з іншими дітьми нашої групи, тільки ніхто з них, як і раніше, не мав наміру виявляти до Олексія жодного інтересу. Вони всіляко уникали його присутності, ігнорували, відмовлялися давати йому навіть найменший шанс, ну а він, своєю чергою, сам не намагався налагодити з ними будь-якого спілкування, немов уже остаточно змирившись зі своїм становищем у суспільстві. До речі, в моменти, коли Олексій був поруч зі мною, діти не виявляли жодного інтересу і до мене, і також намагалися нас не помічати.

– Він дивний, – однаково відгукувалися про нього всі діти, – З ним не цікаво дружити. І ти не дружи з ним, якщо хочеш, щоб ми з тобою спілкувалися!

Це призвело до того, що час від часу я залишав свого друга гратися на самоті, поки я бігав з рештою дітей у квача або хованки. Олексій ніколи не говорив мені нічого поганого з цього приводу – здавалося, йому знову було приємно побути наодинці із самим собою якийсь час. Ну а крім того, ми завжди могли зайти один до одного в гості і пограти вже після садка, чим ми і займалися практично кожен залишок дня.

Коли ж настала пора прощатися з дитячим садочком, наші батьки відправили нас в одну й ту саму місцеву школу, де через укомплектованість груп розподілили нас у різні класи. У цій же школі, як мені пізніше стало відомо, бабуся Олексія викладала українську мову та літературу у старшокласників.