Розділ18

Захар

“Прямо зараз люди Леонберга забирають Лілю. Ти думаєш з цим щось робити?”

— Її забирають, — кажу, швидко ідучи до коридору. — Я маю їхати. 

Мати біжить за мною.

— Що відбувається? — питає злякано. — Захаре! 

— Вони знайшли її…. Неважливо, немає часу на пояснення, я маю їхати. 

Я швидко вдягаюсь. Це люди Леонберга, значить, він в курсі, що Ліля була у мене. Якщо він скаже про це Володимиру, я нічого не встигну зробити. Леонберг прокрутив все швидко.

"Де вона зараз?" — пишу у відповідь, а потім заводжу двигун і виїжджаю з будинку.

“Ти думаєш, я буду робити все замість тебе?”, — приходить від хакера. Тут розумію, що ми справді спіймали не того. Хитрий слизький тип обдурив нас знову. 

"Але вона важлива тобі, раз ти сказав мені про викрадення." 

Я виїжджаю на дорогу. Не знаю, куди їхати, дзвонити детективу і втрачати час, коли цей придурок все знає, здається неправильним. 

Їхати до Леонберга?

В мене немає плану. Але я не можу залишити все так. 

Я беру телефон і набираю Леонберга. Він в курсі, що "викрав" Лілю я, тож ми можемо вже говорити напряму. 

Їду в напрямку його будинку.

Але Леонберг слухавку не бере. 

От тільки коли я вже майже підʼїжджаю, то чую гул моторів з його вулиці. Ніби за шостим чуттям вирішую припаркувати машину так, щоб було не видно номерів. 

І бачу кортеж. Це не машини Леонберга. Я бачу машини Володі. Скільки разів їздив на них з ним… 

Отже, він їздив до Леонберга з кортежем. Навіщо? Мені в голову приходить тільки одна думка: можливо, Володя передумав? Хоча, це на нього не схоже. 

В цю мить Леонберг дзвонить. Як багато він знає?

Я беру слухавку, намагаючись триматись максимально нейтрально. Леонберг думає, що я його союзник, тож зараз має щось розповісти мені і пролити світло на те, що трапилось.

— Так, Петре, слухаю, — кажу діловим тоном.

— Привіт, Захарчику, — ім’я цідить з такою ненавистю, що та обпалює барабанні перетинки. — Бачу, ти телефонував. Але я був зайнятий. Сімейними справами. 

— Сімейні справи — це важливо, — кажу у відповідь. 

— Так. А ти у нас теж майже член родини, правда? 

Значить, він все знає. Ну що ж. 

— Вона у тебе? — питаю прямо. 

— Вона у Вови. І він поки ще не знає, хто допоміг його доньці втекти і ховатися. Але знаю я і ти. А ще одна дурепа язиката. Їй би радив закрити рота, це в твоїх інтересах. 

— Чого ти хочеш? — розумію, що зараз підуть якісь вимоги. Хочу перейти до цього швидше. 

— Я до тебе приходив з діловими пропозиціями, але ти думав, що мене обіграв. Тепер розклад змінився, — Леонберг щось ковтає. Певно заливає в себе алкоголь. — Коротше. Лілька і так моя. Завтра все підпишемо. Але якщо Вовка дізнається про твою роль — забудь про бізнес. З тобою ніхто не матиме справ. Або ж… я беру твої “пральні” в безвідсоткове користування, скажімо, на рік. І всім добре. 

"Пральні" зараз цікавлять мене найменше. Лілю забрав батько, але він поверне її Леонбергу, судячи з його слів. Бляха… 

— Я допоможу з відмиванням, — кажу крізь зуби. Мені просто треба виграти час. Забрати Лілю назад. А потім, коли вона буде в мене, піти ва-банк. 

— Чудове рішення. За це можна і випити, — каже Леонберг. — Завтра до тебе приїдуть мої люди. Треба ж як все гарно складається, правда? Будеш у мене шафером? — хмикає. — Думаю, нареченій буде приємно знати, як я ціную її “зв'язки”. Не вбив тебе, шмаркач, а удостоюю честі. 

Я стискаю телефон в руці так, що біліють кістяшки. Думай, бляха. Думай, у тебе є один день, щоб врятувати її, витягти, і придумати, як сховати так, щоб ані Леонберг, ані її батько її не знайшли… Місія здається майже нездійсненною, але Ліля варта цього. Я маю зробити все, що в моїх силах, і навіть більше. Я зобовʼязаний врятувати її… 

Ліля

Додому… Дивно, але за якийсь тиждень це місце перестало бути моїм домом. Ми сідаємо в машини. Батько поруч зі мною на заднє сидіння. Він не виглядає, як людина яка щойно перемогла. Він зібраний і злий. 

— Ну, розказуй, — дивиться на мене. — У кого ти була? Де ховалась?

— Леонберг не сказав, і я не мушу, — відповідаю похмуро. — Де ховалась, там мене вже немає. 

— Диви, яка язиката стала, — він кривиться. — Треба було б гарно покарати тебе. Але весілля на носі. Не хочу, щоб ходили погані чутки. 

— А весілля — не покарання? — питаю я з гіркотою. — Ти так легко мене продав… Ніби я не твоя донька. 

Він раптом стискає губи і я бачу щось дивне в його погляді. Ніби я потрапила в ціль. 

— Ти — Висоцька. Спорчена, але Висоцька, — випльовує ці слова з якоюсь майже ненавистю. А я не розумію, що саме його завжди не влаштовувало в мені.

— Олександра теж Висоцька, але вона заміж за старого психа не йде. І не треба мені казати, що це тому, що вона молодша.