Розділ 17

Захар

Мені не хочеться їхати від Лілі, але треба. Вона хоч і трохи ображена, але я сподіваюсь, що скоро вже ми провернемо все так, що більше їй не доведеться ховатися.

Мама приїжджає майже одразу після того, як  я повертаюсь. Так, я тягнув до останнього, щоб подовше побути з Лілею. 

Я зустрічаю її на порозі, ще сам тільки-тільки роздягнувся.

— Привіт, — обіймаю її. — Як доїхала? 

— Чудово, — каже мама, розціловуючи мене. — Як справи в мого хлопчика? Все ніяк не звикну, що ти виріс. 

— Все нормально, — усміхаюсь. — Як завжди.

Ну, якщо під "нормально" можна вмістити весь той капець, що зараз відбувається. Але я розберусь з усім і тоді обовʼязково познайомлю маму з Лілею. Дивно, але мене зовсім не лякає подібна перспектива, навпаки, я хочу цього, вона вже стала частиною моєї родини, хай і офіційно ми не одружені, чи щось таке.

Мама проходить на кухню, і раптом хитро посміхається. 

— Бачу, тут хтось активно працює, — каже вона. — Познайомиш мене з своєю дівчиною? 

— Як ти дізналась? — дивуюсь. Ніби ніяких предметів, які видавали  б Лілю, тут немає, я все сховав про всяк випадок, вже навчений. 

— Та ти тільки глянь на шафку зі спеціями, або на той друшлаг,— мама сміється. — Невже думаєш, я не спроможна відрізнити кухню, на якій є жіноча рука, від холостяцької? І ти не сказав, що найняв кухарку. Отже, я маю рацію. Це дівчина! 

Блін, треба було сказати про кухарку… Але вже так не вийде все провернути.

— Ну, дівчина, — погоджуюсь неохоче. В принципі, я ж можу не розповідати деталей, а так нічого такого, що в мене є дівчина, Лілю це напряму ніяк не видасть.

— Я як вічувала, що саме час приїхати. То коли ти нас познайомиш? — а мама у мене дуже цікава. 

— Давай наступного разу, зараз вона не в місті, — все ж, я не можу так ризикувати зараз. За деякий час я розберусь з усім, і обовʼязково їх познайомлю. Мамі Ліля має сподобатись. Хоча, можливо, вона буде бурчати щось про різницю у віці. 

— Відтоді, як загинула Ксенія, я вперше відчула якусь надію на те, що наша родина знову буде мати радість, — мама стає сумною. — Ти ж не просто так поселив її в своєму домі. Значить у вас все серйозно, — каже. 

— Так, не просто так поселив, — погоджуюсь. Не зізнаюсь поки що і собі, але знаю правду. Ліля для мене найдорожча з усього і я знаю, як це почуття називається. — Вона дуже хороша. Правда, молодша за мене. 

— Набагато? — про те, що вона ще і донька ворога, я намагаюсь не  думати. 

— Їй девʼятнадцять, — зітхаю.

— Захаре! Ти… Я навіть не знаю, що скзаати. Це велика різниця. Вона ж зовсім дитина ще. Як Ксеня, коли… 

— Ну, ми не обираємо, в кого закохуватись, — все ж визнаю це. 

— Гаразд. Вам видніше, — здається мама. 

— Щодо Ксю… Памʼятаєш, я обіцяв тобі дещо? Скоро я зможу зробити це. 

— Ти знаєш, мені вже боліло і переболіло. Бог його покарає і сам, — мама клацає чайник. — Ти не зобов'язаний витрачати своє життя на покарання одного негідника. 

— Бог не хоче його карати, — підтискаю губи. — Вже пройшло стільки часу, а він тільки багатшає. Тож ні, я не залишу це так. 

Мама гладить мене по щоці: 

— Подумай над цим ще раз. Він забрав її життя і цілком може зруйнувати твоє. У тебе є дівчина, будь з нею просто щасливим.

— Це буде як зрада Ксю, — я видихаю. Я вже думав над цим декілька разів, та що казати, я весь час про це думаю. 

Нашу розмову перериває повідомлення. “Прямо зараз люди Леонберга забирають Лілю. Ти думаєш з цим щось робити?”.

Ліля

Мене всю пересмикує від тваринного страху. Петр псих. І він насолоджується кожним моїй наляканим видихом. Думаю і ця процедура, ці тортури які він мені пророкує, вони придумані не для того, щоб я народила дитину. А для того, щоб я страждала. 

Бо він садист, який ледве не в ейфорії від своєї влади. 

— Пакуйте її в машину, — каже він, несподівано наближаючись до мене. Проводить носом біля моєї шиї. — Вже уявляю, як все буде…

В кімнату заходить ще один охоронець. 

— Сюди їдуть люди Висоцького, —  коротко доповідає той. 

Надія з’являється і помирає. Невідомо, з якою метою вони їдуть. 

Але Леонбергу не подобаються новини. 

— Якого біса? — питає він. — Затримайте їх! У нас важливі справи! 

— Ви не виїдете, не зустрівшись з ним, вони вже на підʼїзді, а дорога-то одна, — хитає головою охоронець. 

— Вовка теж там? — він замислюється. — Ну гаразд. Я з ним поговорю. Але, — дивиться на мене. — Не думай, що він по тебе. Ти вже моя власність. І якщо він вибрикне, я його знищу. 

Я не розумію, про що він. Але ж мій тато не маріонетка. Він же так просто не дасть собою маніпулювати… Він зробить лише те, що йому вигідно.