41 Ліля

Вечір опускається на парк, будинок, повністю відрізаючи мене від зовнішнього світу. 

Нас  в будинку троє. У вітальні двоє охоронців, які п'ють чай. Я в невелицій спальні, просто тому, що мене дуже потягнуло побути на самоті. Я думаю, чи не втекти зараз ще кудись. Але придушую цей порив. Вже сама вляпалась в Захарові ігрища. Отже йтиму до кінця…

В тиші чутно як злегка гудтить мотор машини. 

Я схоплююсь  з ліжка  і йду до хлопців. 

— Ми когось чекаємо? — пита, прислухаючись. 

— Ні, нікого, — вони дістають  пістолети. — І будинків тут поруч немає.

— Він заглушив мотор, — кажу я чомусь пошепки. В голові ще спливає думка, що це може бути просто Захар. Хоч і казав, що буде цей вечір з мамою, але може плани змінилися? 

І в цю мить двері вилітають, а у вітальню вбігає відразу чоловік п’ять. 

Охоронці прикривають мене собою, один тягне до дверей заднього ходу, але його швидко підстрілюють в руку. Туди, де не захищає бронежилет.

— Бляха! — вигукує він. 

— Ліліє, ідіть сюди по-хорошому, інакше ми тут всіх вбʼємо, — каже один з мужиків в масках. 

Я задкую до іншого виходу. Але розумію, що фраза була просто відволікаючим маневром, коли двері позаду мене відчиняються. Охорнець, що  ітак поранений, отримує по голові, а мене валять на підлогу. 

Все ж нападників значно більше. 

— Зараз вас просто повернуть додому, — каже мені на вухо оохронець. — Вас же викрав і тримав тут той злочинець. А ми тут, щоб вас звільнити. Не пручайтесь, все гаразд. 

Але я пручаюсь. Я не знаю, як мене тут знайшли. Але на думку спадає Діана. Вона могла… Більше нікому. 

Мене тягнуть у величезний позашляховик. Досить обережно саджають на заднє сидіння, підпираючи з обох боків двома бійцями. Я їх вперше бачу. Так, я не зобов'язана знати всіх батькових людей в обличчя, але все одно сидіти між двома бугаями в балаклавах і навіть натяку на впізнання не мати, страшно. 

Я навіть не знаю, що їм сказати. 

— Відпустіть мене, — кажу нарешті. — Мене ніхто не викрадав… 

— Що з вами робити буде вирішувати хазяїн, — каже охоронець. — Наша справа привезти вас до нього цілою і неушкодженою. І ви поки подумайте про Стокгольмський синдром… Жертви часто виправдовують викрадачів. 

Розумію, що він не дурень. А ще — що з ним ні про що не домовишся. 

***

Коли мене обережно дістають з машини і ведуть в будинок, я вже розумію, що це не маєток мого тата. Я ту т ніколи не була. 

З порогу все навколо виблискує золотом, яке підкреслюється оксамитом і мармуром. Ніби в музей потрапила. На одній стіні картина… Хто на цьому портреті, впізнаю відразу, і живіт скручує у вузол. Тільки не Петр. 

— Босе! Ми привезли її, — каже мій супроводжуючий, відступаючи  в бік. 

— Ну нарешті, що так довго, — бурчить старий, виходячи до нас.

— Мусили перевірити інформацію тієї дівки, — каже бугай. — І зробити все чисто. 

— Ми маємо зробити все прямо зараз. Не будемо відкладати. Їдемо до клініки, а потім сюди. Тут вже чекатимуть. Шлюб зареєструють по місцю проживання.

— Що зробити? Що ви задумали? — якщо раніше я просто відчувала спазми  в животі, то тепер від старух шлунок став кам'яним і підкотився прямо до горла, не даючи ні дихати, ні гооврити. 

— Часу все менше, ти вже маєш бути вагітна за моїм планом. Тож ми їдемо в клініку, там все зроблять, І одразу одружимось, — він усміхається кривою посмішкою. 

— НІ! Я не дам пхати в себе ваше…Фу! — мене пересмикує від огиди. 

— Не бійся, я потім тобі по-справжньому "впхаю" в шлюбну ніч, сьогодні ж, — сміється. — У мене з цим все добре, але часу мало. 

— Ви так не домовлялись з моїм батьком! Ви порушуєте всі угоди! —  в мене здається починається істерика. 

Леонберг підходить і дає мені ляпас. Не дуже сильний, але болісний і тому дуже образилвивй. 

— Вова тебе продав. Ти моя власність. Ясно? Робитиму, що хочу!