40 Ліля

Захара немає дуже довго. Я встигаю навіть задрімати. Не розумію, що там можна так довго ловити того хакера. 

Нервую. Намагаюсь якось заспокоїти себе. Мені страшно покидати будинок Захара. Але якщо він спіймав психа, то ризик значно зменшується. Я думаю, на якійсь дачі батькові люди мене точно шукати не будуть. 

З Захаром вже зустрічаюсь вранці. 

— Добрий ранок, — кажу, помічаючи, що він виглядає втомленим, як людина яка не спала всю ніч. — Як все пройшло? 

— Придурок не зізнався, — каже він насуплено. — І був дуже переконливим. Або він дуже хороший актор, або він не має до цього стосунку. Але мої люди впевнені, що це він. Тільки мене не покидає якесь погане передчуття. 

— Значить мені не можна нікуди їхати! — кажу, відчуваючи полегшення. 

— Моя мати — дуже велика проблема, Лілю. Ти поїдеш буквально на два дні. І я відправлю з тобою охорону. Всю, що в мене є. 

— Ну то чого ти мене лякаєш своїми передчуттями? Мені той псих більшле не пише, твої люди кажуть що це він, а ти нагнітаєш. 

— Ну, раз не пише, може дійсно він просто дуже добре прикидався дурнем, — погоджується Захар.

— То мені пакувати речі? — настрій у мене зіпсувався. Не знаю чому. 

— Так, збирайся. Але це тільки на пару днів. Я швидко заберу тебе, — він обіймає мене і чмокає в щоку.

Речей у мене не багато. Я швидко складаю все в сумку і повертаюсь до Захара. 

— Як там з запасами їжі? — питаю. — Може мені треба взяти щось для себе  і твоїх людей? 

— Так, візьми їжі, — погоджується Захар. — Краще, щоб туди ніхто не приїжджав ці два дні.

Я починаю пакувати якісь харчі. Уявлення не маю куди він мене везе і які там умови. Чи там взагалі можна щось готувати. Чи краще вбрати готове. Судячи з відповіді Захара він і сам вже не пам'ятає, коли там був. 

Відчуваю себе людиною, яку просто хочуть спихнути кудись. 

А хакер же був правий. Зараз у Захара все так чудово складається. І мене майже приручив, і компромат на Вадима отримав. Скоро батькова фірма перейде до нього, він цілеспрямований, свого доб’ється. 

А я…

Ні не скажу, що я залишусь без копійки. У мене ж той фонд від мами, який я скоро зможу отримати. Та і працювати  я теж можу. Але просто… Неприємно відчувати себе використаною. 

— Я готова, — кажу нарешті Захару, відволікаючи його від телефону. — Можу їхати. 

— Тоді поїхали, — він бере мої сумки. — Ходімо до гаражу. Охорона підʼїде окремо пізніше. 

***

Ми підїздимо до невеликого заміського будинку. Охайного, але навколо жодної іншої будівлі. 

Я виходжу і озираюсь навколо. Так тихо. Дивлюсь на зосередженого на своїх думках Захара. І мене теж охоплює якесь гнітюче відчуття. Що все неправильно. 

Заходимо  в будинок. Я проходжу до невеликої кімнати, меблі тут накриті білими простирадлами, видно, що будинком ніхто не користується. 

— Єдине, що радує, тут мене батькові люди шукати не будуть точно, — кажу я. — Певно його вже перевірили і побачили, що він не жилий. 

—  Я буду скучати, — він підходить до мене і обіймає зі спини.

— Я теж буду, — кажу, притискаючись до нього всім тілом. 

Яким би він не був, але мене тягне до нього. І те, що я відчуваю, це бажання на межі відчаю. Так, ніби це наш останній раз. 

Повертаюсь до нього обличчям, і стаю навшпиньки щоб поцілувати. 

Захар зминає мої губи своїми одразу, притискаючи мене міцніше до себе, я відчуваю, як швидко і сильно бʼється його серце. Моє б’ється в тому самому ритмі.

 Спочатку на підлогу падають сумки, потім летять наші речі. Ми жадібні одне до одного. Ніби не можемо ніяк злитися в одне, в те, до чого так сильно прагнемо обоє. І тому задоволення виходить гострим, але болісним. 

Я наче прощаюсь з Захаром на дуже довгий термін…