39 Захар

Коли мені дзвонять, я одразу беру слухавку. Знаю, що це скоріш за все телефонують по конкретній задачі, яку я нещодавно поставив.

— Так, слухаю, що там? 

— Ми на місці. Він в квартирі і нічого не підозрює, — звітують з того боку. 

— Добре, зайдіть до нього, скрутіть і заберіть, але постарайтесь не шуміти, нам не треба свідки. Вколоти щось йому, хай поспить. 

— Прийнято. Відзвітуюсь згодом.

— Потім зустрінемось на складі, не хочу везти його в мій район, це зайве. 

— Як скажете.

Ліля очікувально дивиться на мене, але як тільки я кладу слухавку відразу питає:

— Його спіймали? Хто він? 

— Зараз все дізнаємось, треба їхати на місце. Але тобі краще залишитись тут, Лілю. 

Вона надуває губи, але киває. 

— Піду спати. Хоча навряд чи засну. 

— Я постараюсь швидко повернутися, — чмокаю її в щоку і йду нагору перевдягатися.

***

Коли приїжджаю на місце, мої люди вже там. 

Хакер звʼязаний, у нього на очах повʼязка, в роті кляп. Він вже в нашому складському приміщенні і навіть не ворушиться.

— Він все ще в відключці, але має от-от відійти, — каже мені голова охорони.

— В домі були документи? Хто він? 

— По документах Василь Ігнатенко. Ми встановили, що він працював в айті відділі Висоцького. Все сходиться. Ми його застали зненацька, він навіть не пручався. Зараз Славік працює з його ноутбуком. Але і так все ясно. Це з нього писали погрози. 

— Не надто все просто? — я замислююсь. — Все ж, він єдиний нас вирахував, тож дивно, що він зовсім не захистив комп. 

— Зараз відійде від уколу, запитаємо в нього. Але думаю, він буде все заперечувати. 

— На користь того, що це він свідчить ноутбук, — підводить голову Славік. — Тут такий захист наворочено, що хтось інший ним користуватися навряд чи міг би. Не скажу, що технічно неможливо. Але складно. 

— Але чому він залишив сліди у себе в ноуті? Все ж, він айтішник, було б логічніше все стирати одразу, хіба ні? — питаю я. 

— Бо може — тупий? — знизує плечима Славік. — Не думав,  що ми його спіймаємо? Він же наче такий крутий. 

— Тому мені якось і не подобається все це. Добре, давайте, будіть його і поговоримо, — кажу я.

Вітя підходить і дає тому Василю стусана. 

— Підйом! З тобою погооврити хочуть! — береться за кляп і запитально дивиться на мене. 

— Головне очі не розвʼязуйте, а кляп можна витягти. 

Василь прокашлюється. Вигляає він кепсько. Худорлявий, риси обличчя загострені. 

— Ну що, Васю, розказуй. Навіщо ти все це затіяв? 

— Інсулін…, — белькоче він. — У мене цукор… Дайте інсулін. 

— Це що, він намагається прикинутись, що в нього діабет? — хмикаю. 

— А якщо і правда ласти склеїть? — з тривогою питає Вітя. — Зараз спитаю хлопців, чи вони не обшукували його аптечку. 

— Ні, цього б не хотілось, — хитаю головою. — Давай, питай. 

Вітя комусь телефонує. Слухає. Добре, що в мене люди професіонали. Перевернули всю квартиру якісно. 

— Знайшли в нього інсулін, — каже Вітя. — Скоро привезуть. Так, що хлопче, розкажеш нам щось цікаве? Бо інсулін твій можуть везти дуже довго.

— Я нічого не знаю… Не розумію, що ви від мене хочете… 

Він дійсно виглядає наляканим і не тягне зараз на того крутого айтішника, яким я представляв типа, який писав Лілі. Хоча, може я помиляюсь, і в реалі всі ті айтішники саме такі сопливі, як цей. 

— Ти листувався з дівчиною. Лякав її, — кажу я. — Це була твоя помилка. Не треба було лізти до неї.