38 Ліля

Дивлюсь на Захара. Він відразу змінився, як зазирнув в телефон. 

— Щось сталось? — питаю у нього обережно. 

— Є точка з адресою того хакера, — він переводить погляд на мене. — Зараз же відправлю туди людей. Може, вийде зловити його. 

— Це чудова новина! Сподіваюсь він не умисно дав себе знайти, — я зітхаю. Він здавався божевільним, але казав якісь розумні речі… Дуже цікаво що він скаже, коли його щтаримають. 

— Знаючи його, таке дійсно можливо, — погоджується Захар. — Тому ми з тобою не поїдемо туди. Зараз, я маю зробити дзвінок і переслати координати, почекай хвилину. 

Я киваю і продовжую їсти вечерю. Але смаку їжі вже не відчуваю. Все це якось дивно. Невже той хакер дав себе вирахувати? Але з іншого боку всі ми люди і всі іноді допускаємо помилки. Він міг повірити  увласну непереможність, особливо поісля того, як ледь не вбив мене чи Захара. Не можу повірити, що він писав правду, що я не була ціллю. 

Тепер залишається тільки чекати. І щоб той псих не злив інформацію моєму батькові раніше, ніж його спіймають. 

Захар повертається до столу за кілька хвилин. 

— Скільки треба чекати? — питаю я. 

— Вони виїжджають, — відповідає він. — Передзвонять, щойно дістануться точки. 

Я киваю. І встаю, щоб прибрати свою тарілку. Захар ще їсть. Ловлю себе на думці, що вже повністю освоїлась на його кухні і почуваю себе тут хазяйкою. 

— До речі, мені мати телефонувала. Хоче заїхати на водохреща, — Захар зітхає. — Я б залюбки спровадив її, але це наша щорічна традиція. 

— Оу! — я замираю. А що я маю сказати? — Мені буде приємно з нею познайомитися, — кажу нарешті. Хоча і не впевнена, що готова… 

— Ну, ви обовʼязково познайомитесь, але не зараз це точно, — Захар зітхає. — Нам не можна показувати, що ти тут, навіть їй. 

Якусь мить я відчуваю, як пришвидшується пульс і неприємними молотками лупить по скронях. Ніби мене смикнули за ноги і спустили з неба на землю. 

— Так, — кажу я, і голос звучить неприродньо. — Точно… Я не подумала, —  чому мені хочуться вийти з кухні? Чому почуваю себ дурепою. Може тому, що моя уява вже намалювала картину, як я тепло спілкуюсь з його ріднею, як мене там приймають і люблять. І я нарешті отримую ідеальну родину, а не сестру-язву і придурка зведеного брата? 

— Ти образилась? — Захар зазирає мені в очі. — Лілю, коли секрет знає більше двох людей — він перестає бути секретом. Та і моя мати хоч і непогана людина, але язика за зубами тримати зовсім не вміє. 

— Звісно я не образилась, — кажу я. 

— Але все ж виглядаєш ображеною, — Захар зітхає. — Хоча я всього лише піклуюсь тебе, думаю про твою безпеку. 

— Так, ти все правильно кажеш, — я ставлю тарілку в мийку. Вона вислизає з рук і надколюється.

Зітхаю. Треба себе опанувати. Він має рацію. Просто моє розчарування занадто явне. 

— А я куди? — питаю нарешті. 

— На два дні, навіть на півтора, відвезу тебе на дачу. Певно, там буде найбезпечніше.

— Гаразд. 

Чому він не зробив цього раніше? Бо той псих мав рацію і він дуже хотів отримати від мене те, що отримав? Знову якось боляче. Хоча б і не мало б. 

— Я буду там сама? — питаю, наливаючи собі води. 

— Я відправлю туди тих двох, хто вже знає про тебе. 

Хочу запитати ще щось, але Захар підіймає руку, і бере телефон. Це його люди теелфонують. НЕвже нарешті є новини про психа-хакера?