34 Ліля

Моє серце б'ється десь в горлі. Я сковтую слину і веду пальцями по Захаровому торсу. Вивчаю. Це не просто цікавість. Це захват. Ним. Його вчинком. Стаю навшпиньки і переводжу погляд на його губи. Захар ловить цей мій погляд і подається вперед, одразу зминаючи мої губи своїми, пристрасно, жадібно, ніби це все, чого він хотів.  

Я стогну йому в губи. Я починаю відчувати в собі життя. Ніби до того мене поставили на паузу, а зараз запустили перемотку. Запускаю руку йому у волосся, з запалом притягуючи його голову до себе. Відчуваю, як його язик вривається в мій рот і з жаром відповідаю йому на поцілунок. 

Але вже розумію, що цього мало. Я притискаюсь до його торса всім тілом. Шукаю захист і розраду одночасно. 

Він єдиний, хто хотів віддати за мене життя. І я це усвідомлюю. І розумію, що хочу щоб він був тим першим… Особливим. Зараз. Ця думка лякає, але я не даю собі часу думати. 

— Тільки не зупиняйся, —  шепочу з відчайдушною сміливістю Захару в губи. 

Він раптом підіймається з дивану і підхоплює мене на руки за стегна, не розриваючи поцілунку.

Несе мене до сходів. Один раз ми ледь не врізаємось в стіну, але все ж він уникає зіткнення.

Штовхає двері спальні, і ставить мене на підлогу. Його пальці тягнуться до моєї кофтинки. Мить і шкіри торкається трохи прохолодне повітря, але цей контраст тільки підсилює відчуття. Він проводить рукою від моєї шиї вниз, до талії. І там, де він торкається, нервові закінчення сприймають все якось аж занадто гостро. Я тягнусь за його рукою, бажаючи дотиків ще і ще. 

Пальці змінюються губами. Поцілунок неквапливий, він шиї, вниз до грудей. Це зводить з розуму своєю повільністю і чутливістю. І  я тону в своїх відчуттях. В тому як це може бути гостро, коли справді цього хочеш. І усвідомлююш, що поруч саме той, хто треба. 

Я теж торкаюсь його. Обережно, щоб не зачепити рану, але контролювати свої руки все важче. Особливо, коли його губи опускаються нижче. 

Незрозумілим чином ми опиняємось на ліжку, і з мене кудись злітає решта одягу. І це правильно. Саме так я це відчуваю. Бо хочу бути перед ним вся відкрита. Хоч і не знаю що маю робити. Але Захара це, здається, не бентежить, бо він сам знає що зробити і як. 

— Нарешті ти станеш моя, я шалено хочу тебе… 

Я заплющую очі і віддаюсь йому, бо знаю, він не зрозить погано. Його слова лоскочуть нерви, і в животі стає так гаряче, як ніколи. Здається, щн  трохи і в мені лусне якась пружина, яка стає все тугішою і тугішою. 

Але він не поспішає позбавляти мене цієї напруги. Дражниться і пестить. Пальцями, губами, язиком. То віддаляючись, то наближаючись, і в якусь мить я вже готова його дряпати і лаяти, бо так хочеться, щоб все це стало чимось більшим. 

— Захаре… Будь ласка…

Сама не знаю, чого прошу. Він раптом дивиться мені в очі, нависаючи наді мною, серйозно і навіть якось урочисто. 

— Зараз, зараз, маленька, — цілує мене в шию, але перед тим, як піти далі знову дивиться на мене.

В цю мить навіть без слів і зізнань мені здається, що його очі кажуть те, що я хочу почути. Те, що я йому не просто подобаюсь. Що це щось більше, набагато більше.

Я розчиняюсь в темряві його очей. А потім це трапляється. Так, ніби моє тіло було створеним саме для цієї миті.