33 Ліля

Захар збиває мене з ніг. Падаю на бетон. Щось здається хруснуло всердині і дуже сильно заболіло місце де робили операцію. 

— Що?.. — хриплю. Він геть сказився, чи що? 

— Ти в порядку? — дивиться стурбовано. 

— Ні! — відповідаю роздратовано. — Мене на підлогу кинули. Я не в порядку! Що відбувається? 

Помічаю на плечі Захара кров. Ніби велика глибока подряпина з… опіком? 

— Це що? Це звідки? — я підносю руку, але не торкаюсь. 

— Подряпина, не переживай. По дотичній пройшло. 

Я вже дивлюсь йому за спину. І бачу отвір в стіні. Невеликий, такий може залишити куля, як в кіно… 

— В нас стріляли? — питаю розгублено. — В мене?... 

— Так, ну, скоріше, в мене, думаю, — здається, він обманює. — Все добре. Треба вивести тебе звідси, — він озирається. 

— Він же хотів просто прибрати мене. Як свідка, — шепочу я. Звідки він стріляв? Тепер страшно підводитися. 

— Не можна підводитись, — погоджується Захар, ніби читаючи мої думки. — Повземо підлогою до виходу, я вже пишу повідомлення моїм, — здоровою рукою він дійсно швидко щось набирає.

І ми повземо. Дорога до машини, яка зайняла у мене кроків десять, тепер виглядає як нескінченний шлях. 

Нарешті сідаємо в салон. Я помічаю, яка я брудна. Голову піднімати вище панелі страшно. Хочеться взагалі сповзти вниз і не висовуватися. 

— Він псих, — кажу я. — Писав мені “кохана”, а сам вбити хотів. Не дивно, що він не здав мене батьку… Забрати гроші, вбити мене. І тебе?... 

Знову помічаю кров на Захарові. Він кинувся мене захищати, навіть не думаючи. 

— Дякую, — кажу я. — Ти мене врятував… Сподіваюсь той псих забере сумку з грошима і відчепиться… 

— Не знаю. Це було схоже на западню, — не погодився Захар. — Йому, скоріш за все, не треба були ті гроші. 

— А що — просто вбити мене? Навіщо? — я прикриваю рота долонею. Це якийсь жах. — Навіщо комусь мене вбивати? Ні батьку, ні нареченому це не вигідно. 

— Він просто якийсь псих, певно, не варто шукати в його діях логіку, — каже Захар. — Добре, поїхали звідси. 

Я не можу погодитись з Захаром повністю. Але і сказати щось путнє теж не можу. Бо всі мої думки плутаються. Я не можу повірити, що мене хотіли вбити. Не може зрозуміти, чому Захар так ризикнув, щоб мене врятувати. Але якби не ризикнув… Я б навіть не встигла зрозуміти, що відбулося! Мене б просто стерли. Це страшно. Страх паралізує думки. 

Коли приїздимо додому, Захар роздає якісь команди своїм людям. Але його слова не зачіпаються за мій мозок, пролітають повз. Я просто дивлюсь на його подряпину. На кров, яка вже запеклась на одязі. Я і сама навіть  в душ сходити не маю сил. Просто сиджу і намагаюсь розморозити себе. 

— Давай оброблю тобі рану, — кажу тихо, навіть не намагаючись сильно вклинитись в потік його вказівок. Кажу, щоб почути власний голос, може це приведе мене до тями. Але він чує. 

— Добре, але це подряпина, правда, — усміхається, хоча я бачу, що все ж йому дісталося. Окрім рани на руці він ще й має декілька синців від падіння.

Він знімає сорочку. У нього дуже красивий торс. М’язи перекочуються під гладкою шкірою. Я торкаюсь обережно пальцями його тіла, відчуваю там сталь, але гарячу, і замираю, зазираючи йому в очі. В цю мить між нами щось зрушується. Незримо, але так чітко відчувається всім тілом. Я стою і дивлюсь на нього і він відкидає телефон кудись на диван…