32 Захар

— Ти маєш залишитись тут, це надто небезпечно, зараз викличу людей, ми встигнемо. Я дізнаюсь, хто він, обіцяю, — зазираю їй в очі. 

— Ні! Він спостерігає за нами, — Ліля витримує мій погляд. — Я маю поїхати. Хоч видимість зробити. Хоч в машині посидіти. 

— Це ненайкраща ідея, я це відчуваю, чуття щосте, — насуплююсь. — Я зловлю його. Не хочу, щоб ти постраждала, — торкаюсь долонею її щоки. 

— Тоді може нічого не вийти. Він точно буде там… 

— Чому ти впевнена, що якщо ти будеш в машині, це щось змінить? 

— Він написав, що я маю прийти. Навряд чи там буде ще хтось, хто забере гроші. Він же нікому не розкаже про таке. Це дуже великий ризик. Але якщо мене не буде, він зрозуміє, що це пастка. 

— Хтось казав, що буде в машині. Ти сама собі протирічиш. Отже, якби я взяв тебе з собою, ти б не сиділа в машині, — я насуплююсь. 

— Він слідкує за нами по вуличних камерах. Отже, бачитиме що я їду з тобою. Цього хіба не досить, щоб він прийшов? 

Я замислююсь, можливо, вона має рацію. 

— Де гарантії, що ти не вчудиш щось? — дивлюсь на екран телефону, вже треба виїжджати. 

— Я схожа на пришелепкувату? — вона обхоплює себе руками. — Я не менше за тебе хочу спіймати цього придурка. 

— Ти сховалась в машині батькового друга імпульсивно, — нагадую. — В моїй машині. 

— Бо у мене не було іншого вибору. Вже б заміжня була, якби не зробила цього. Це був крок відчаю. Зараз ситуація інакша. 

— У тебе є права? — мені приходить в голову одна ідея. 

— Звісно є. Тато на вісімнадцятиріччя подарував разом з машиною. 

— Добре, тоді, коли приїдемо туди, і я вийду, ти пересядеш за кермо. В разі чого, поїдеш геть, зрозуміло? І з машини не виходити. 

— Гаразд. 

Я киваю і врешті-решт ми йдемо до передпокою. Я беру велику сумку для виду, набивши її речами і зверху кинувши пачки купюр, які були вдома.

Мої люди, одна машина, щоб не привертати увагу, також мають геолокацію, але вони не можуть підʼїхати сюди, щоб їх не побачили по камерам. 

Їдемо мовчки, а коли приїжджаємо і я зупиняюсь, я подаюсь вперед і цілую її. Схоже, я став залежним від цих поцілунків. 

Ліля примружує очі і тихенько зітхає. 

— Це на удачу, — шепоче вона. 

Я киваю, перевіряю мобільний. Мої люди відправили повідомлення, що вони вже на позиції і бачуть точку. 

Після цього виходжу з машини разом з сумкою. Точка всередині будівлі, що незручно, але в цій будівлі є вікна, і це добре. 

Так як будівля закинута, тут немає ніякого захисту чи занавісок. Вікна майже всі вибиті. 

Коли заходжу всередину, стаю так, щоб виманити того гада до вікон. Я маю виманити його, щоб снайпер його зняв. 

— Захаре! — вона не послухалась. Все ж вийшла з машини. — Він написав, щоб  я зайшла! 

— Дурепо, ти обіцяла! — я насуплююсь. Дурепа, та й годі, він цього і хотів, це ж ясно, як день!

— Але як би ти знав, що робити? Він пише, де залишити гроші, — Ліля теж насуплюєтьлся. — Та він просто поставив тут камеру і спостерігає за приміщенням. А сам сидить десь неподалік. Твої люди прочісують територію? 

— Так, і снайпер прикриває нас, правда, тільки один. Ти не підеш всередину. Я сам покладу гроші, стій біля вікна. 

— Та я взагалі в машину повернусь, — вона ховає руки в кишені. — Він сказав покласти гроші на підлогу посеред кімнати. 

Я хочу кивнути, аж раптом бачу точку. Червону точку на її лобі.

Тіло діє раніше, ніж я встигаю подумати, я кидаюсь вперед і в цю мить чую постріл…