31 Ліля

“Ти ж прийдеш?” — приходить смс. Цього разу він пише не на пошту. Але номер все ондо прихований і незрозуміло як його відслідкувати. Таке враження, ніби він знає про кожен наш крок наперед. Це лякає. Може він справді стежить за мною через камеру мого телефону? Рівень моєї параної вже зашкалює. Я кладу телефон  камерою вниз. І накриваю фронталку серветкою. 

І розумію, що маю йти. Бо він зрозуміє, що то буде засідка. І ми його не спіймаємо. 

“Куди нести гроші?”, — питаю нарешті у нього. 

Всім треба гроші. Цей світ прогнив до такого ступеню, що людей бачать лише як ресурс… 

За кілька хвилин приходить адреса і час.

“Якщо тебе не буде там рівно о девʼятій — угода не станеться”. 

Тепер мені залишається дочекатися Захара. Бо телефонувати йому я боюсь. Мій телефон це ворог. Це хакер точно має до нього доступ. 

Але не втримуюсь і перевіряю локації адреси. Якісь склади. Логічно. Заманити нас туди… Йому справді треба гроші? А що ще. 

“Які мої гарантії, що там мене не чекатимуть люди нареченого?”, —  питаю прямо. 

"Фу, не рівняй мене з тим старим хричем Леонбергом! Я б і за мільйони з ним би не співпрацював!"

Скільки емоцій… 

“Ви знайомі з ним?” — питаю про всяк випадок. А раптом зараз потягне на відвертість? Раніше він так багато не писав. 

"Хто не знає Леонберга?" — відповідає питанням на питання. — "І про вашу з ним "історію" з несклавшимся весіллям?".

“Але ви знайомі особисто?”— намагаюсь витягнути з нього більше. Я і так думаю, що вони знайомі. Ця людина точно з оточення батька. 

"Не запізнюйся. До зустрічі, кохана."

Останнє слово змушує мене тупо дивитися в екран відчуваючи, як холоне  в грудях. І поки я дивлюсь повідомлення просто зникає. Я навіть не встигла його заскрінити. Ще через хвилину мені здається, що його не було взагалі. 

Швидко роблю скірини того, що залишилось і наплювавши на все пересилаю Захару. Той майже одразу передзвонює мені. 

— Я зараз буду, — каже він одразу.  — Але бляха, він рано обʼявився. Мій детектив ще не передзвонював. Значить, не встиг нічого нарити на нього. О, стоп. Він якраз двзонить. Я відповім і зараз приїду все розкажу. Мої люди теж вже їдуть до будинку.

Я чекаю нервово. Паралельно одягаюсь. Коли приходить Захар, я вже готова до будь-чого. Від втечі до переговорів з тим хакером. Але… 

— Він назвав мене коханою, — це переше, що  я кажу Захару. — Це його мотив? Детектив щось нарив? 

— Детектив вирахував, хто це. Якась зовсім мала сошка з айті відділу твого батька. Певно, коли ти була на фірмі, він бачив тебе і у нього почалась манія, — переказує Захар інформацію від свого детектива. — Звуть Валерій Приходько, може, памʼятаєш такого? Може, він звертався до тебе колись в офісі? 

— Ні, — хитаю головою. — Я ж не пам'ятаю всіх працівників… І що тепер? Ми його скрутимо? Ви вже знаєте де він фізично? 

— З цим проблема. Детектив тільки-тільки подзвонив мені зараз. Мої люди вже пробивають його телефон. Мають скоро дізнатись. Але він може взяти інший телефон на ту зустріч, навряд він звʼязувався з тобою з офіційно прикріпленого до нього пристрою. Ти ж маєш це розуміти… 

Саме в цю мить Захару дзвонять і він бере слухавку, вмикаючи телефон на гучномовець.

— Шефе, тут така справа… Приходько взяв відпустку ще два тижні тому. І телефон його світиться взагалі в Одесі… Але він хакер, можливо, він щось зробив зі своєю геолокацією. 

— Звісно зробив! — не витримую я. — Він не дурень! Пішов у відпустку, провертає цей шантаж, зараз забере гроші і втече за кордон. Розумно! — мене попускає. Я розумію, що останнє його повідомлення було просто для того, щоб я рознервувалась ще більше. І це спрацювало.