28 Захар

Нарешті все в моїй голові стає на свої місця. Ось чому Ліля так взбісилась. Справа не в хакері-переслідувачі. Вся справа в Діані, до якої вона з якогось дива мене приревнувала. 

Коли я кажу їй про свої підозри, Ліля хмикає.

— Було б кого ревнувати! — нарешті каже тихо. — Мені просто… просто… неприєино, що ви там розважаєтесь. 

— Ага, ти ж казала "поговорити можна було без обіймів і поглядів"! Авжеж, справа в розвагах, — я вигинаю брову. — Ти ревнуєш. Сто відсотків.

— Відчепись! Ти мені не належиш, щоб  я тебе ревнувала. 

— І ти все одно ревнуєш, — я роблю крок до неї. Вже не усміхаюсь. 

— І що? Що ти тепер зробиш? — вона дивиться з викликом. Як кролик, якого загнали  в кут. — Підеш і розтанцюєш назад свій танець з Діаною? 

Але я не відповідаю. Натомість торкаюсь долонею її талії і одночасно з цим впиваюсь губами в її губи, прикриваючи очі. Вона зітхає і відповідає. Зовсім несміливо. Але цього достатньо. Вона така м’яка і пахне карколомно смачно… 

Я притискаю її до стінки сильніше і поглиблюю поцілунок. Мені від Лілі дах зносить вже давно, але зараз… Зараз, здається, це відчуття досягло свого піку. 

Коли повітря вже не вистачає, на мить відриваюсь від її губ і зазираю в очі:

— Не ревнуй, — кажу їй в губи. 

— Як скажеш, — так само відповідає вона. — Але тримайся від тої Діани подалі. 

— Маленька власниця, — чмокаю її в губи, цього разу коротко. Розумію, що завівся не на жарт, і якщо зараз не відсторонитись, я можу поспішити з подальшим розвитком наших стосунків. Все ж, вона незаймана. — Ти мені теж подобаєшся.

Ліля реагує на ці слова різко. Відштовхує мене обома руками. 

— Ну дякую! — каже сухо. — Подобаюсь. Просто прекрасно! Шукай краще хакера, бо флірт то не твій коник. 

— І що тобі зараз не так? — зітхаю. — Треба, щоб зізнавались в вічному коханні? Тобі мало того, що я роблю? Дії важать більше слів. 

— Все, що ти робиш, — вона тицяє пальцем мені в груди. — Ти робиш, щоб прибрати до рук гроші мого татуся! Не пудри мені мізки! 

— Від тебе у мене більше ризиків, ніж потенційних переваг. Про це ти не подумала? — схрещую руки на грудях. — Один косяк і все піде коту під хвіст, весь мій багаторічний план і, можливо, життя. І ти все ще вважаєш, що я роблю все для того, щоб прибрати до рук гроші твого батька?

Ліля завмирає з відкритим ротом. Потім треба скроні. 

— Повтори все що ти сказав? Багаторічний план? Тобто ти давно хочеш його облапошити? Оце так чоловіча дружба! А він про тебе такої гарної думки! 

— На то є причини, — я насуплююсь. Бляха, я не мав казати їй більше, ніж вона знала. 

— Звісно! Та роби, що хочеш, —  вона відходить до вікна. Стоїть там, обхопивши себе руками. 

Хочеться підійти і обійняти її. Навіть якщо відштовхне. Мені хочеться бути поруч з нею, оберігати її. Хоча по факту я — найбільша її проблема і магніт для небезпеки.

Все ж роблю декілька кроків і опиняюсь за її спиною.

Обіймаю за плечі ззаду.

— Тобі небезпечно знати більше, — кажу неголосно. — Так навіть якщо мене вирахують, ти зможеш сказати, що я тебе викрав. Я не буду цього заперечувати. Скажу, що так і було, обіцяю.

— Я просто не знаю, що мені тепер про тебе думати, — відповідає, поклавши мені голову на плече. 

— Я — це я, такий, який є. Я з тобою не прикидаюсь, — торкаюсь губами її маківки. 

— Саме це мене і лякає.