Розділ 11

Ліля

Лист приходить за кілька годин до приїзду Захара. Там посилання на якийсь ресурс. Відкриваю і бачу фото. Захар і Діана в танці, схилили голови одне до одного. Відчуття таке неприємне охоплює. 

Розумію, що це дурня. Що це по роботі і взагалі Захар старається для мене. Але все одно десь важка грудка повзе від грудей до живота. А ще розумію — цей гад теж на вечірці. Раз може робити знімки. Хто він? Навіщо комусь стежити за мною і Захаром? Звісно заради грошей. Але він не присилає вимоги. Тільки всі ці повідомлення. Щоб ми нервували. Я щоб не знаходила собі місця від тривоги. 

Коли Захар заходить в будинок, я вже на голках. Бо уявляю, як ця сволота, що нам пише зараз, торгується з моїм батьком і продає мою геолокацію… 

— Він знову писав, — кажу відразу Захару. Не розумію, чому я серджусь і на чоловіка теж. Ніби він в чомусь провинився. 

— Що написав? Показуй, — Захар одразу стає серйозним і підходить ближче. 

Я розвертаю до нього екран телефону. 

— Ви гарно вийшли, — кажу я. — Ніби справжня пара… 

— Ти що, ревнуєш? — Захар здивовано дивиться на мене. — Я мав поговорити з нею наодинці. А твій брат нам не давав цього зробити. Вона ледь тебе не видала. Що я мав зробити? 

— Не час ревнувати, — зітхаю. — Та і нема підстав. Там був мій зведений жах? Батька не було? 

— Так, його не було, — киває Захар. — Мене це здивувало. Але звідки у твого переслідувача ці фото… Виходить, він був там. І бачив мене. Значить, ми його скоріш за все знаємо. Чи він пробрався в ряди персоналу, спеціально, щоб щось сфотографувати?

— Хто зна. Може і серед персоналу, — я відкладаю телефон  і дивлюсь Захару в очі. — Але нам треба його знайти. Поки він не наробив біди. 

— Я не хотів розкривати занадто багато перед моєю людиною, яка його шукає. Але щоб знайти цього придурка, можливо, нам варто і ризикнути.

— Я впевнена, що його треба знайти! Він же не привид. Залишає сліди, — мені в якусь мить здається, що Захар просто не хоче його шукати. — Чи ти не вбачаєш в ньому загрози? 

— Я вбачаю найбільшу загрозу в викритті твого місцезнаходження, — він насуплюється. — Щоб знайти цього хакера швидше, моя людина просила більше інформації. От тільки я не можу дати твоє імʼя, щоб він перевіряв твоє оточення.

— Прекрасно! Значить ми будемо чекати поки він зіллє мене батькові. Тоді буде краще? — я починаю сердитись по справжньому. — Ти ж розумієш, що люди просто так не стежать за іншими? Тим більше відстежити мене не змогла вся служба безпеки батька, а цей — зміг! Для нього ніби не існує нічого неможливого! 

— Добре! Якщо ти вважаєш, що ризик менший, ніж можлива шкода, я зроблю це! — він теж починає злитися. — Але якщо мене вбʼють, а тебе заберуть, це буде на твоїй совісті!

— Ти ще й на мене відповідальність перекладаєш! Звісно, шукати хакера — це не Діану обіймати! Тут мізки треба! — я вибухаю. 

— До чого тут в біса Діана? — не розуміє Захар. 

— До того, що поговорити з нею можна було і без обіймів і цих захоплених поглядів! Що сподобалась тобі? Думаєш, як чоловіку зраджує то і тобі щось перепаде?!

— Твій брат був з нами, як я мав ще її від нього увести? — насупився Захар. 

— Він мені не брат! І він її не супроводжував! Ти тільки придумав відмазку! 

— Він стояв, як банний лист, прилип до неї… І до мене! Вони про тебе говорили, ти чи дурна? Я мав їх розділити і поговорити з нею наодинці!

— Думаєш, той придурок щось би у неї винюхав? Та він тупий! Тільки й може свої грубі жартики відпускати! 

— Тупий чи ні, але я не збирався ризикувати! Справа в твоїй безпеці, розумієш ти це, чи ні! Стоп… Я зрозумів, — раптом каже Захар. — Ти ревнуєш! 

Захар

Нарешті все в моїй голові стає на свої місця. Ось чому Ліля так взбісилась. Справа не в хакері-переслідувачі. Вся справа в Діані, до якої вона з якогось дива мене приревнувала. 

Коли я кажу їй про свої підозри, Ліля хмикає.

— Було б кого ревнувати! — нарешті каже тихо. — Мені просто… просто… неприєино, що ви там розважаєтесь. 

— Ага, ти ж казала "поговорити можна було без обіймів і поглядів"! Авжеж, справа в розвагах, — я вигинаю брову. — Ти ревнуєш. Сто відсотків.

— Відчепись! Ти мені не належиш, щоб  я тебе ревнувала. 

— І ти все одно ревнуєш, — я роблю крок до неї. Вже не усміхаюсь. 

— І що? Що ти тепер зробиш? — вона дивиться з викликом. Як кролик, якого загнали  в кут. — Підеш і розтанцюєш назад свій танець з Діаною? 

Але я не відповідаю. Натомість торкаюсь долонею її талії і одночасно з цим впиваюсь губами в її губи, прикриваючи очі. Вона зітхає і відповідає. Зовсім несміливо. Але цього достатньо. Вона така м’яка і пахне карколомно смачно… 

Я притискаю її до стінки сильніше і поглиблюю поцілунок. Мені від Лілі дах зносить вже давно, але зараз… Зараз, здається, це відчуття досягло свого піку. 

Коли повітря вже не вистачає, на мить відриваюсь від її губ і зазираю в очі: