24 Ліля

Я спускаюсь вниз. Сьогодні ходити значно легше. Але слабкість ще тримає тіло. Вирішую щось поїсти. Захара бачу на кухні. Після вчорашньої розмови з Діаною він запевнив, що вона мовчатиме. І я дуже хочу в це вірити. 

— Готуєш щось для хворої качечки? — питаю у нього. 

— Так, — киває. — Бульйон курячий. Я не надто хороший кухар, але це має вийти і тобі таке точно можна. 

— Дякую, — я підходжу ближче і торкаюсь його плеча. — Про мене давно ніхто не дбав. 

— Я вже якось так звик до того, що ти тут, що певно, не уявляв, що щось може змінитися. Тож буду дбати, Лілю, — він усміхається і зазирає мені в очі. — Як почуваєшся? 

— Вже набагато краще, — я теж дивлюсь йому в очі. 

Дивне таке відчуття. Мов би світ віддаляється. І залишаємось тільки ми двоє. Замкнені в цьому просторі. В грудях починає бракувати кисню, так сильно я затримую подих. 

Він робить крок ближче і теж торкається мене. Але його рука лягає мені на талію дуже мʼяко, наші подихи змішуються.

— Я давно так ні за кого не переживав, — зізнається він тихо, а вільна його долоня лягає мені на щоку.

Я тягнусь за цим жестом. Як кошеня, яке гладять між вух. Встигаю спіймати себе на цій думці, але не зупиняю порив. Певно зараз в такому вразливому стані, після того, що я пережила, мені просто треба чиїсь обійми і підтримка. І мені пощастило, що в Захарові є ця людяність, якої я потребую. 

В пориві вдячності стаю навшпиньки і цілую його в щоку. Потім хочу відсторонитись, але Захар обіймає мене трохи міцніше і його губи несподівано торкаються моїх.  Це мʼяко. І це як відчути краплю води спраглому. 

Я просто завмираю і насолоджуюсь цим відчуттям. 

А потім приходить сором. Відступаю від Захара на крок. 

— Це… трохи зайві прояви турботи, — кажу глухо. 

— Це прояв чогось іншого, — відповідає, торкаючись моєї долоні. 

Чорт. Ну навіщо він продовжує. Я просто не знаю, як себе поводити тепер. Таке незручне відчуття. Ніби нічого поганого не зробила, ніби ні в чому не винна, а… А наче серед натовпу в одязі одягненому навиворіт. 

— Давай не зараз про ці… прояви? — кажу нарешті. Не знаю, куди себе подіти. 

— Кажеш так, ніби сама зовсім про це не думала, — знизує плечима. — Але добре, ти зараз взагалі хвора, а я не буду наполягати. Та врешті-решт, ти сама теж маєш визнати, що між нами ніколи не було дружби чи чогось такого. Між нами інше. 

— Угу, — беру нарешті тарілку з бульйоном. Хочу поводитися так, ніби нічого не сталося. Але не дуже вдається. 

Щоб відволіктися дістаю телефон. Той новий, що купав Захар. Хоч новини якісь почитаю. 

Але коли розблоковую його, бачу повідомлення на пошті, яке пропустила. 

Хто б мені писав? 

“Говорив з твоєю подругою… В цікаві місця ви ходите, Лілю. Твоєму життю вже нічого не загрожує? Я хвилююсь”. 

Ні підпису. Ні нормального нікнейма.

— Захаре! Глянь, — я відсуваю від себе телефон так, ніби той отруєний. — Діана —  дурепа все розбовкала. Це катастрофа! 

Він бере з моїх рук телефон і насуплюється.

— А може це не Діана розбовкала. Може, за тобою слідкують. А він просто з нею говорив. Хоча… Вона дурепа, могла і розбовкати. 

— Але ти сам казав, що вона мовчатиме. Як він дізнався мою пошту? Ти його взагалі шукаєш? Чого він хоче? 

— Тоді його повідомлення зникло. Зараз відправлю ще цю пошту спеціалісту. Може, дійсно варто взятись за цього придурка всерйоз. Але здається, він не хоче тебе викрити перед батьком чи Леонбергом. Певно, у нього якийсь свій мотив.

Він фоткає лист і щось клацає в телефоні. 

А потім каже:

— Давай напишемо йому відповідь. Я сам напишу, — і простягає руку до мого телефону. 

Пишіть про свої враження. Ставте зірочки та додавайте книгу в бібліотеку))