23 Захар

Покладатись на випадок мені не хочеться. Впізнала вона Лілю, чи ні? Бляха… Але якщо ми підемо до неї, то впізнає точно. 

— Давай в машину, швидко, — кажу до Лілі. 

Ляля і сама квапиться. Але якось незграбно. Їй може бути боляче. 

Я торкаюсь її ліктя і притримую.

— Дуже болить? Скоро будемо вдома і ти відпочинеш. 

— Так, їдьмо. 

Саджу її на заднє сидіння:

— Лягай, як тоді, коли ми їхали сюди. І голову накрий, добре? Камери всюди. 

Ліля покірно виконує все, що я кажу. Але коли трохи від’їздимо, каже:

— Треба дізнатися, що вона там робила. Туди ж не привозять аби-кого… А Ді не з тих, хто водиться з такими компаніями.

— Думаєш, вона тебе все ж впізнала? — зітхаю. В принципі, я теж так думаю. 

— Не знаю. Але краще, щоб не впізнала, — Ліля перевертається на спину, кусаючи губу, щоб стримати біль. 

— Я дізнаюсь, що вона там робила, власник клініки — мій боржник, — набираю власника знову. Він дивується:

— Захаре, хіба ви вже не поїхали? Щось трапилось? Шви розійшлись?

— Ні, все добре. Скажи мені, що за молоденька дівчина з чоловіком поступили щойно, коли ми виходили? Який там діагноз і хто той чоловік? Імʼя дівчини я знаю. 

— Захаре, це не твоя справа. Ти ж знаєш, у нас не пліткують про пацієнтів. 

— Ти мені винен, — відповідаю. — Я ніяк їй не нашкоджу, просто схоже, це подруга тієї дівчини, яку я привозив. Треба просто впевнитись. Може, їй допомога потрібна взагалі. Ти ж бачив, вона не з вуличних банд.

— З коханцем приїхала, — через якесь мовчання видає Всеволод. — Його підстрелили. Але буде жити. У дівчинки є чоловік, тож вона краще помре, ніж зізнається, що була у нас. Заспокойся. 

— Зрозуміло, дякую за інформацію, — кажу йому. — І звертайся, якщо ще щось буде треба. Ти ж знаєш, ми друзі. 

Ми перекидаємось ще парою слів, а потім я відбиваю виклик і переказую все, що почув, Лілі.

— Ну, і що ти думаєш на цей рахунок? 

— Не знала, що у нашої правильної Ді є грішки, — каже Ліля зрештою. — Увесь світ носить маски… 

— Принаймні, тобі буде чим натиснути на неї в разі чого. Але я ще не вирішив, як краще: щоб ти сама їй перша зателефонувала, поки вона не наробить дурниць, чи ні. 

— Я теж не знаю, як краще, — Ліля зітхає. — Якщо вона мене не впізнала, то краще не висовуватися. 

— Але не факт, що не впізнала, ти ж розумієш, — кажу їй. 

— Гаразд, давай подзвонимо їй завтра. 

— Вона не встигне щось десь ляпнути до завтра?

— Та я звідки знаю? Зараз вона в клініці. 

— Отож, — хмикаю. — Давай подзвонимо з дому. Ми майже приїхали.

Приїжджаємо ми дійсно швидко. Я допомагаю Лілі дістатись до ліжка на другому поверсі, а потім даю їй одноразовий телефон. 

— Навряд ти памʼятаєш її номер, тож можна подзвонити на месенджер. Цей телефон я одразу зламаю і викину. Це одноразка. 

— І що казати? — вона розгублено дивиться на мене. — Якось я не готова. 

— Зберись, Лілю. Добре, давай ти з нею тільки привітаєшся і скажеш, що ти її бачила. А потім говорити буду я.

Вона шукає в соцмережі подругу, потім набирає її номер на гучномовець.

Та відповідає майже одразу:

— Хто це? — голос тремтячий. 

— Це Ліля, Діано. Я бачила тебе сьогодні. 

— Вона бачила тебе в клініці, — додаю я. — В тій, куди тобі точно не варто ходити, тим паче, з пораненим коханцем. Думаю, твій татко не зрадіє, якщо дізнається про це.

— Ви помиляєтесь. Мене не було ні в якій клініці. Погані у вас жарти. 

— Ну, твоєму батькові буде легко перевірити переміщення твого мобільного, — кажу у відповідь.

— Чого ви хочете? Грошей? Скільки?! — Діана починає нервувати все більше. 

— Ні, мені не потрібні гроші. Ти просто мовчиш про те, що бачила Лілю. А ми мовчимо, що бачили тебе. Це такий бартер, що скажеш?