22 Ліля

День в лікарні тягнеться довго. Мені роблять перевязку. Ранка виявляється мізерною. Буквально прокол. Чомусь думала, що мені розрізали увесь живіт. Щось ще капають. Приносять їжу. В цілому здається, що я в санаторії якось, а не  в підпільній бандитській клініці. 

В палаті є телевізор, але він швидко мене втомлює. 

Тож вечора я чекаю з нетерпінням. Може вдома у Захара теж небагато розваг, але там вже якось звичніше. А тут все одно лежу, мов на голках. Невідомо, чи не знайдуть мене тут? Раптом батькові прийде  в голову перевіряти подібні заклади? Судячи з того, що його пошуки не дають результату, він може бути у відчаї. 

Коли приїздить Захар я нарешті видихаю з полегшенням. Захар виглядає дещо насупленим, здається, в нього не дуже хороший настрій. 

— Як ти? Точно готова додому? — питає мене. 

— Та все нормально, — киваю я. — Мене змушували ходити, і , виявилосьщо це не складно. Доведеться ще посидіти на дієті, але це дрібниці. 

Я трішки перебільшую свій стан. Оскільки ходити мені боляче. Але лікар сказав не залежуватися, щоб не було поблем з кишківником. 

— У тебе як минув день? — питаю у чоловіка. — Хтось тобі встиг зіпсувати день до мене? 

— Є таке, — зізнається неохоче, коли ми виходимо до коридору. — Твій наречений дістає. Дратує мене страшенно, хоча з нього може бути користь.

— Він не мій наречений, — я надуваю губи. Від однієї думки про того смердючого стариганя мене пересмикує. — Що він від тебе хоче? 

— Хоче користуватись мною замість твого батечка, — Захар теж насуплюється. — І пхнути мені свої брудні гроші на "прання". Ну, тобто, відмивання. Вибілювання. Щоб ними можна було користуватися. 

— Цікаво, — я стримуючи стогін підходжу до Захара ближче. — Ти привіз куртку? 

— Так, я все привіз, — дає великий пакет з речами. 

Я швидко переодягаюсь. Бо виходити з клініки в домашньому, в якому поступила, не хотілось. Добре, що Захар додумався до куртки з капюшоном. Заплітаю волосся, ховаю під одяг і накриваю голову. 

Виглядаю як якась Голлівудська зірка, коли вона хоче сховатися від папараці. Раніше вважала цей образ дуже смішним. Тепер не смішно. 

Ми виходимо в коридор, де на нас чекає медсестра, яка веде до виходу. 

Коли ми вже доходимо до дверей на вулицю раптом чується шум з вулиці. Швидке гальмування, чийсь крик. Я нахиляю голову нижче. Широкі двері в іншому боці коридору, там де приймають пацієнтів відчиняються. 

Треба відвернутися. Не показуватись. Швидше йти на вулицю. Я не знаю, кого там привезли, але чим менеше людей мене бачать, тим краще. 

 — Ви маєте його врятувати! — чую за спиною знайомий голос і мене паралізує. Я відстаю на крок від Захара і медсестри. Так, ніби вигук тієї дівчини б1є мене між лопаток. 

— Що там? — Захар озирається на мене. 

— Когось підсетрелили, — відповідає замість мене медсестра. 

Я не втримуюсь і повертаюсь. Лише на мить. Але цього досить, щоб мій погляд вихопив заплакану Діану. Наші очі на мить зустрічаються. 

Я хапаю Захара за руку і йду до виходу. Поки вона не зрозуміла, кого бачить. 

— Там моя подруга, — кажу я глухо. — Сподіваюсь вона мене не впізнала… 

— Якого біса… — здивовано каже Захар. — Як дівчинка твого кола могла опинитись тут? Що як вона скаже твоєму батькові? Але надії мало. Ми надто добре знаємо одна одну.