Розділ 9

Ліля

День в лікарні тягнеться довго. Мені роблять перевязку. Ранка виявляється мізерною. Буквально прокол. Чомусь думала, що мені розрізали увесь живіт. Щось ще капають. Приносять їжу. В цілому здається, що я в санаторії якось, а не  в підпільній бандитській клініці. 

В палаті є телевізор, але він швидко мене втомлює. 

Тож вечора я чекаю з нетерпінням. Може вдома у Захара теж небагато розваг, але там вже якось звичніше. А тут все одно лежу, мов на голках. Невідомо, чи не знайдуть мене тут? Раптом батькові прийде  в голову перевіряти подібні заклади? Судячи з того, що його пошуки не дають результату, він може бути у відчаї. 

Коли приїздить Захар я нарешті видихаю з полегшенням. Захар виглядає дещо насупленим, здається, в нього не дуже хороший настрій. 

— Як ти? Точно готова додому? — питає мене. 

— Та все нормально, — киваю я. — Мене змушували ходити, і , виявилосьщо це не складно. Доведеться ще посидіти на дієті, але це дрібниці. 

Я трішки перебільшую свій стан. Оскільки ходити мені боляче. Але лікар сказав не залежуватися, щоб не було поблем з кишківником. 

— У тебе як минув день? — питаю у чоловіка. — Хтось тобі встиг зіпсувати день до мене? 

— Є таке, — зізнається неохоче, коли ми виходимо до коридору. — Твій наречений дістає. Дратує мене страшенно, хоча з нього може бути користь.

— Він не мій наречений, — я надуваю губи. Від однієї думки про того смердючого стариганя мене пересмикує. — Що він від тебе хоче? 

— Хоче користуватись мною замість твого батечка, — Захар теж насуплюється. — І пхнути мені свої брудні гроші на "прання". Ну, тобто, відмивання. Вибілювання. Щоб ними можна було користуватися. 

— Цікаво, — я стримуючи стогін підходжу до Захара ближче. — Ти привіз куртку? 

— Так, я все привіз, — дає великий пакет з речами. 

Я швидко переодягаюсь. Бо виходити з клініки в домашньому, в якому поступила, не хотілось. Добре, що Захар додумався до куртки з капюшоном. Заплітаю волосся, ховаю під одяг і накриваю голову. 

Виглядаю як якась Голлівудська зірка, коли вона хоче сховатися від папараці. Раніше вважала цей образ дуже смішним. Тепер не смішно. 

Ми виходимо в коридор, де на нас чекає медсестра, яка веде до виходу. 

Коли ми вже доходимо до дверей на вулицю раптом чується шум з вулиці. Швидке гальмування, чийсь крик. Я нахиляю голову нижче. Широкі двері в іншому боці коридору, там де приймають пацієнтів відчиняються. 

Треба відвернутися. Не показуватись. Швидше йти на вулицю. Я не знаю, кого там привезли, але чим менеше людей мене бачать, тим краще. 

 — Ви маєте його врятувати! — чую за спиною знайомий голос і мене паралізує. Я відстаю на крок від Захара і медсестри. Так, ніби вигук тієї дівчини б1є мене між лопаток. 

— Що там? — Захар озирається на мене. 

— Когось підсетрелили, — відповідає замість мене медсестра. 

Я не втримуюсь і повертаюсь. Лише на мить. Але цього досить, щоб мій погляд вихопив заплакану Діану. Наші очі на мить зустрічаються. 

Я хапаю Захара за руку і йду до виходу. Поки вона не зрозуміла, кого бачить. 

— Там моя подруга, — кажу я глухо. — Сподіваюсь вона мене не впізнала… 

— Якого біса… — здивовано каже Захар. — Як дівчинка твого кола могла опинитись тут? Що як вона скаже твоєму батькові? Але надії мало. Ми надто добре знаємо одна одну. 

Захар

Покладатись на випадок мені не хочеться. Впізнала вона Лілю, чи ні? Бляха… Але якщо ми підемо до неї, то впізнає точно. 

— Давай в машину, швидко, — кажу до Лілі. 

Ляля і сама квапиться. Але якось незграбно. Їй може бути боляче. 

Я торкаюсь її ліктя і притримую.

— Дуже болить? Скоро будемо вдома і ти відпочинеш. 

— Так, їдьмо. 

Саджу її на заднє сидіння:

— Лягай, як тоді, коли ми їхали сюди. І голову накрий, добре? Камери всюди. 

Ліля покірно виконує все, що я кажу. Але коли трохи від’їздимо, каже:

— Треба дізнатися, що вона там робила. Туди ж не привозять аби-кого… А Ді не з тих, хто водиться з такими компаніями.

— Думаєш, вона тебе все ж впізнала? — зітхаю. В принципі, я теж так думаю. 

— Не знаю. Але краще, щоб не впізнала, — Ліля перевертається на спину, кусаючи губу, щоб стримати біль. 

— Я дізнаюсь, що вона там робила, власник клініки — мій боржник, — набираю власника знову. Він дивується:

— Захаре, хіба ви вже не поїхали? Щось трапилось? Шви розійшлись?

— Ні, все добре. Скажи мені, що за молоденька дівчина з чоловіком поступили щойно, коли ми виходили? Який там діагноз і хто той чоловік? Імʼя дівчини я знаю. 

— Захаре, це не твоя справа. Ти ж знаєш, у нас не пліткують про пацієнтів. 

— Ти мені винен, — відповідаю. — Я ніяк їй не нашкоджу, просто схоже, це подруга тієї дівчини, яку я привозив. Треба просто впевнитись. Може, їй допомога потрібна взагалі. Ти ж бачив, вона не з вуличних банд.