21 Захар

Тільки коли доїжджаю додому, дозволяю собі знову відкрити той чат. Він все ще є, цей придурок навіть не видалив його, хоча я про всяк випадок зберіг скріншот.

Авжеж, не видалив, він знає, що я точно нікому не буду "жалітися". Бо мені не можна, щоб зайві люди знали про Лілю. 

Я пишу йому повідомлення:

"Чого ти хочеш?"

Раз він не видав мене і Лілю її батькові чи Леонбергу, значить, він хоче грошей, скоріш за все. Розуміє, що я дам їх більше, бо я ризикую більше, ніж ті двоє. Мене за таку зраду і вбити легко можуть.

Але у відповідь тиша. Повідомлення навіть не прочитане. 

Ну, зараз ніч, я не відповів одразу, тому певно, це і не дивно. Сон до мене цієї ночі не йде так легко, засинаю тільки під ранок. 

А далі маю їхати в офіс, бо і так останнім часом я там проводив надто мало часу, а це може викликати підозри.

Приїжджаю до офісу і починаю працювати. Робота трохи відволікає, але не сильно. Мені треба щось вирішити з безпекою, але через те, що Ліля живе в моєму будинку, це важко. Я не хотів, щоб охорона знала про неї. 

Десь близько сьомої, коли я вже збираюсь їхати додому, секретарка повідомляє, що до мене прийшли.

— Робочий день скінчився, хто б там не був, хай спочатку записується на зустріч, — настрій в мене так собі і я не хочу стирчати в офісі зайвий час. Треба забрати Лілю. 

— Пан Леонберг не звичайний відвідувач, — каже секретарка. — Мені його відшити? 

Бляха, що ж він до мене причепився? Вже хоче відповіді за нашим питанням? Я не мав часу навіть придумати, як саме його відшити. 

— Добре, хай проходить, — думаю, що принаймні запустити його я маю. А там розберусь по ходу ситуації. Леонберг — ворог мого ворога, з нього може бути толк. 

Петр заходить поважно. Окидає кабінет оком і сідає до столу.

— Ну у тебе і секретарка, Захарчику, — хмикає він. — Таке враження, що до англійської королеви прийшов, — він прокручує масивну печатку на мізинці. 

— Кінець року, — знизую плечима. — Всі втомлені і знервовані. Я власне теж вже збирався додому їхати. 

— Ну почекаєш… Тебе ж вдома ніхто не чекає. Жінка сваритися не буде, — він посміхається. Але тільки губами. 

— Це точно, — я також посміхаюсь. Ну, формально Ліля ще в лікарні і дійсно не чекає на мене вдома. 

— Ти тягнеш час, — Петр переходить до серйозної теми. — Думаєш, чи здати мою пропозицію Володі? 

— Ні, — хитаю головою. — Останнім часом мені теж не дуже подобається його політика. Тож здавати тебе я не збирався в будь-якому випадку. Але треба все зробити по-розумному. В ідеалі, щоб він не знав до останнього, сам розумієш, чому. Так можна буде повалити всю його схему. Ти один з найбільших його клієнтів. 

— Мої хлопчики завезуть тобі “котлету” на пробу, — він знову усміхається. Але я розумію, що це не просто “проба”, це спосіб прив'язати. Пов’язати точніше. 

— Думаю, варто почати вже з нового року, — відповідаю. Треба трохи потягнути час, бо мені дійсно зараз не до цього. В ідеалі я б хотів взагалі не брати участь в цих чорних схемах. 

Леонберг дивиться на мене дуже пильно. НІби вивчає. Чи гіпнотизує.

— З нового року… Ну гаразд, гаразд. Домовилися, —  він встає. — Поїду в сауну. Не хочеш зі мною? Щось хочеться розслабитися… Там зараз нових дівчат завезли, свіжа кров… 

— Зараз хочу просто виспатись, але іншим разом обовʼязково, — ввічлива відмова, ну, принаймні, я так думаю. 

— Іншим разом, — киває і перевалюючись йде на вихід. Але вже біля дверей кидає: — І Захарчику, ти зі мною не жартуй. Інакше Володя може дізнатися про одну дівчину… Дуже близьку тобі дівчину.