20

Від крапельниці я відчуваю полегшення. Певно, туди залили знеболювальне. Потім мене везуть кудись в інше приміщення, лікар заповнює мої дані. Не питаючи моє ім’я. 

— Я анестезіолог, треба відповісти на кілька стандартних питань, —  каже він. 

Про вагу, хронічні хвороби і тому подібне. 

Я відповідаю машинально. А раптом всі ці люди задауть мене. Не витримую. 

— Ви точно гарантуєте анонімність? — питаю я у чоловіка. 

— Зазвичай ми шиємо рани здоровим мужикам, — той усміхається суворою посмішкою. — Таких дівчат, як ви, зі стандартним гострим животом нам давно не привозили. Але апендикс це навіть простіше, ніж куля в печінці… Не переживайте, все що відбулось тут, тут і залишається. Репутація клініки важливіша за все. 

Я нарешті трохи розслабляюсь. Захар знав куди мене везе. Значить я можу не перейматися. Принаймні поки що. 

Підготовка до операції триває, перед тим, як заснути від уколу, я думаю, що  я дуже невезуча. Адже так втрапити коли мене розшукує пів міста… Це треба мати особливий талант. 

***

До тями приходжу в світлій палаті. Нестерпно хочеться пити. Повертаю голову і бачу Захара. Несподівано ловлю себе на думці, що його присутність знімає з мене тривогу. 

— Води, — шепочу я. 

Він озирається і бачить воду в графині і склянку біля неї на тумбі біля ліжка. Наливає воду в склянку і подає мені, його погляд трохи стривожений:

— Як ти? 

— Як людина, в якій зробили дірку, — кажу. — Тіло наче не моє… 

В цю мить заходить знову анестезіолог, перевіряє якісь показники, торкається то моїх пальців ніг то щік, перевіряє зіниці. 

— Все добре. Все стабільно, — каже він. — Може бути боляче, як відпустить остаточно. На той випадок вам залишать пігулки. 

— Коли їй можна їхати додому? Чи мені краще запитати лікаря? Де він? — питає Захар.

— У нього пацієнт, пізніше підійде, — каже анестезіолог. — Але не переживайте, більше трьох днів в лікарні не тримають. А стандартно — добу, щоб поспостерігати. 

— Добре, — киває Захар. — Дякую. 

Він виглядає занадто стурбованим. Невже так переживав за мене? Це навіть несподівано приємно. 

— Ти ж сам казав, що вони надійні, — кажу я. — За добу мене батько тут не знайде… Та йому і в голову не прийде шукати мене в клініці. Я ж ніколи не хворіла. 

— Значить, я заберу тебе наступної ночі. Ну, ще переговорю з тим лікарем, коли він підійде, — він видихає. — Давно в тебе живіт болів? Треба було раніше сказати. 

— Я думала, що то перед місячрими, — чесно зізнаюсь я. — До речі… Привезеш мені прокладки? — я червонію до коріння волосся. Але тільки зараз розумію, що цього засобу гігієни у мене з собою немає. А він знадобиться. І кого ще просити, якщо крім Захара у мене нікого немає? 

— Попрошу, щоб тобі тут дали, це ж лікарня, тут все має бути, — відповідає Захар. — А я заберу тебе завтра. До того їздити сюди мені небажано. Тим паче, вдень. 

— Угу, — відчуваю себе дурепою. Але мені ж можна, я ж тільки-но пережила наркоз. Нехай і нетривалий. 

— Тоді я поїду, — він встає зі стільця, який стоїть біля мого ліжка. — Будь ласка, посиди тут тихо. 

— Все гаразд? — питаю у нього. — Я ніби не збиралась влаштовувавати дискотеку в палаті… 

— Ну, головне, що ти в порядку. З іншим розберемось. До завтра, Лілю. 

Він все одно якийсь дивний… Але мені не вистачає сил про це думати.