19 Захар

Кладу її на заднє сидіння машини. Вона така гаряча, температура, певно, дуже висока. Переживаю сильно, але не хочу показувати цього, вона і так налякана. Насправді, будь на її місці будь-хто інший, навряд би я так переживав, ну, принаймні, мені так здається. 

— Постараюсь їхати обережно, але швидко, не висовуйся, лежи на сидінні, добре? Камери по місту працюють. Може, навіь краще буде, якщо ти вкриєшся курткою, — знімаю з себе куртку і кладу поверх неї, накриваючи її аж до носа.

— Ти задушити мене хочеш, —  бурмоче вона. — Я і так горю вся… Але мені холодно… Точно помру, — на віях починають збиратися краплі солоної вологи. 

— Все буде добре, — повторюю. — Обіцяю, — додаю мʼякше, після чого відвертаюсь до керма. 

Нема часу на заспокоювання. Я маю відвезти її до лікарні.

Рушаю з гаражу, виїжджаю з двору на свою вулицю, з вулиці на більше шосе. Кидаю погляд в дзеркало заднього виду. Ліля тремтить під курткою і кривиться від болю.  

Серце стискається, коли бачу її в такому стані. Ми прожили під одним дахом недовго, але я прикипів до неї, було безглуздо це заперечувати.

— Тримайся, мала, — кажу неголосно, повертаючи на черговому перехресті.

Їду швидко, дуже. Але все ж намагаюсь слідкувати, щоб мене не зупинили якісь копи. Цього не можна зараз допустити. 

Коли приїжджаємо за вказаною адресою і за машиною зачиняються ворота приватної клініки, до нас вже підбігають лікарі з носилками. 

— Зараз вони все зроблять, — кажу Лілі, коли її вже везуть в приміщення. Вона безсило озирається. Але не протестує. 

До Лілі виходить лікар, тисне на живіт, міряє температуру. 

— Треба ще зробити аналіз крові, — каже він. — Це недовго. Ми вас зараз під крапельницю покладемо, прокапаємо вам фізрозчин, він вимиє токсини. Потім будемо орієнтуватися по аналізах і результатах сонографії. 

— Вони мене не знайдть тут? — питає вона, коли на її руку накладають жгут, щоб брати кров.  

— Ніхто не знайде, — відповідаю. Торкаюсь її вільної від лікарів долоні. 

Вона зараз така беззахисна і безпорадна… Ловлю себе на думці, що хочу оберігати цю дівчинку. Все ж, вона зачепила мене, я не міг не турбуватись про неї, це здавалось абсолютно природнім. 

— Скільки чекати результатів аналізів? — питаю. — І які взагалі наші наступні дії? Це все ж апендицит? 

Тільки зараз розумію, що поїхати сюди на цій машині, можливо, було ненайкращою ідеєю. Якщо ми повернемось вдень, то… Ні, поки що не буду про це думати, головне, щоб з Лілею все було в порядку.

— Точно знатимемо після УЗД, — каже лікар. — Гострий живіт це симптом багатьох странів від позаматкової вагітності, — дивиться на мене уважніше ніж треба. — До ниркової коліки. 

— Вона не вагітна, — насуплююсь. А потім знову дивлюсь на Лілю. Ну, я принаймні думав, що вона незаймана, ніби вона поводилась саме як незаймана. — Правда? — дивлюсь їй в очі. — У тебе ж не було нічого цей місяць?

— Яка нафіг вагітність! — шипить Ліля. — Я помираю тут… І якщо і вагітна то якимось їжаком чи дитям “чужого”... 

***

Лілю забирають на УЗД, потям роблять всі інші необхідні маніпуляції. Мені не подобається мій безпорадний стан, коли я просто сиджу і чекаю.

Не знаю, скільки я так сиджу, втрачаю лік часу. Але врешті-решт її привозять назад до палати і лікар каже:

— Ми готуємо операційну. Це все ж апендицит, і його краще видалити негайно, бо консервативна терапія може дати лише незначне полегшення.  

В цей момент телефон в моїй кишені вібрує. Я не очікую ніяких повідомлень вночі, тому рука сама тягнеться до мобільного.

Коли я відкриваю нове вхідне повідомлення, то бачу фото… Фото моєї машини, яка виїжджає з дому вночі. І приписку:

"У мене є і більш цікаві кадри, хочеш поглянути?)"