18 Ліля

Час в будинку тягнеться довго. Жодних розваг крім тупих серіалів на телевізорі. Здається я остаточно деградую. Знічев'я навіть подивилась кулінарні шоу і спробувала щось приготувати. Спалила котлети. Добре, що Захара не було вдома і він це не побачив. 

Але відчуття, що я сходжу з розуму, мене не покидає. Тіло ніби злегка лихоманить ще від самого ранку. 

Коли ввечері приходить Захар, я дуже радію. Хоч одна жива людина перед очима. Чорт, тепер  я розумію в’язнів, і чому вони намагаються втекти з тюрми за будь-яку ціну. 

— Що нового? — питаю у нього. 

— Нічого хорошого, — хмикає. — Бачився з твоїм батьком. Він заїжджав до мене в офіс. 

— Пошуки мене зайшли в глухий кут? — хмикаю. І відразу кривлюсь від прострілючого болю внизу живота. 

— Ти якась червона, чи що, — каже Захар і простягає долоню до мого лоба. — Здається, в тебе температура. 

— Можливо, я цілий день себе недобре почуваю, — киваю я. — То як з тим дивним повідомленням? Знайшли того, хто його прислав? Це батько? 

— Той детектив сказав, що це був доволі непоганий хакер, бо ніяких слідів він не залишив. Телефон вже недійсний. 

— Не дуже обна… дійливо, — наступна шпилька в животі змушує мене подавитися повітрям. Я скручуюсь, відчуваючи що болить дуже сильно. 

— Лілю, та що з тобою? — він дещо стурбований. 

— Я помираю, — це все, що приходить на думку. Біль відпускає і знову хапає лещатами за бік. Так що я знову згинаюсь і присідаю. — О Боже! 

— Де в тебе болить? — перепитує.  

— Тут… кругом, — я тримаюсь за бік. Але таке відчуття що болить справді всюди. 

— Може, це апендицит, мені видаляли його в студентські роки, — каже замислено. 

— Може… Але я не можу заявитися в лікарню… Я помру. Така молода, — на очі навертаються сльози. Від болю і від несправедливості цього світу. 

— Це точно, що не можеш, — киває і дістає мобільний. — Та не помреш ти, чого ти… Зараз, — він гортає щось в телефоні, а потім прикладає його до вуха. — Є термінова справа, але треба прокрутити все інкогніто. Твоя клініка не раз виручала мене в таких ситуаціях, заплачу, як завжди. 

— Кому ти там мене здаєш? — мені вдається дістатися дивана і тепер я лежу там, витираючи піт з чола, що рясно виступив від чергового нападу. 

— Тс, — шикає на мене. — Так, я приїду зараз же. ДУмаю, це апендицит. Принаймні симптоми схожі. Тож треба відповідні лікарі. Добре, ми будемо за адресою за двадцять хвилин, — він кладе слухавку.

В цю мить Захар здається мені майже прекрасним. Як той єдиний дорослий, який може і захистити і вирулити з будь-якої ситуації. 

— Я точно не помру? — питаю, намагаючись випростатись. 

— Тихо, не треба зайвих рухів, — він підхоплює мене на руки. — Зараз посаджу тебе в машину. Будеш лежати на задньому сидінні. Сподіваюсь, нас ніхто не зупинить. Тоноване скло не дасть тобі потрапити на камери. 

— Чому все це відбувається зі мною? — бубню я. Але біль в животі нагадує про себе і мені залишається лише скрутитися і дихати часто-часто, як загнана собака. 

Захар бере мене на руки. Тулюсь до нього всім тілом. Ніби коли він так близько, то переносити біль легше. А ще коли напад відпускає і думки стають яснішими, я думаю про те, наскільки небезпечно мені зараз покидати будинок. І що ми можемо потрапити прямо в засідку, бо я не знаю, в наскільки надійне місце мене везуть.