16 Ліля

Про те, як він мене знайшов, подумаю потім. Я ж все одно планувала до нього повертатися, а не вештатися по вулицях як неприкаяна. 

Але подражнити Захара хочеться. Тому вперто тримаюсь за край паркана. Той високий і доволі міцний. На таке видертись треба мати гарну фізичну підготовку. Мої заняття гімнастикою в шкільному віці за таку не рахуються. 

— То може підсадиш мене?— питаю  у нього.

— Ти зовсім дурна, чи прикидаєшся? — вигинає брову. — Думаєш, якщо я в себе відключив камери, у моїх сусідів вони теж відключені? 

— Та жартую я, — нарешті відпускаю паркан і спираюсь на нього. — Куди  я  боса піду? 

— Треба щось придумати, більше ти не можеш просто переховуватись тут, — каже він замислено. 

— У мене є чудова ідея. Ти садиш мене в машину і в багажнику провозиш через кордон, там я сідаю на потяг… НІ, ти мене везеш кудись в Швейцарію. Альпи, озера, будинок  в горах, де до мене ніхто не добереться я там сиджу, їм органічну їжу і чекаю, поки ти все тут розрулиш. Як тобі? 

— Якщо ми хочемо забрати у твого батька його гроші, то ти — важлива частина всього цього, тобі не можна поїхати і десь там відсиджуватись, — нагадує Захар. — Я якраз мав подзвонити своєму детективу, можливо, він щось накопав на фіндиректора. 

— Гроші хочеш забрати ти, —  я стаю дуже серйозною. — В день мого народження моя мама зробила банківський вклад… Ну не прямо в той в день, тоді їй було не до того, але ти зрозумів. Отримати я його зможу в двадцять пʼять років. Мені тут недовго протягнути лишилось. На життя мені того вистачить. 

— Тоді який мені зиск тобі допомагати? — тут же запитує Захар. — Якщо мені від тебе ніякого проку. 

— Я багато знаю, — дивлюсь йому в очі. — Зокрема, і про твій план… 

Знаю, шантаж його вибісить. Але ж не буде він мене вбивати через нього. 

— І що? — він піднімає брову. — Мене обшукували. Тебе тут не було. Мало що ти там напридумувала поки була в "бігах". 

— У татка все одно спрацює параноя. Та і чому б йому не повірити мені? Тож давай краще думати не про це, а як мені не попастися, — намагаюсь триматися впевнено. А це дуже непросто. Він тисне своєю фізичною присутністю, змушує мене відчувати себе меншою і занадто тендітною поруч з ним. 

— Ти захворієш, — каже врешті-решт. — Ходімо в будинок.

Я починаю йти але під ноги потрапляє гострий камінець. Скрикую і міцно стискаю його руку. Боляче так, що аж  в очах потемніло. 

— Невже не можна було зробити доріжку без цього каміння, —  шиплю крізь зуби. 

— Камінець — явно ненайгірше, що могло сьогодні з тобою трапитись, — насуплюється.

— Ага, я ще впала з другого поверху, — зізнаюсь. 

До водостічної труби  я так і не долізла. Уступ був занадто вузький, я переоцінила свої таланти людини-павука, зірвалась і впала прямо в кущ якоїсь дурні. Добре, що ним виявилась не троянда. І я до всього ще й не подерлась. Тільки заробила кілька синців. 

— Давай донесу, — він бере мене раптом на руки. 

— Та я і сама… А… Неси, —  обвиваю руками його шию. Так якось зручно лежати в нього на руках. Ніби вони створені саме для того, щоб мене носити. 

Він заносить мене в будинок і садить на крісло у вітальні.

— Показуй свою ногу.

Замість ноги я задираю піжаму, і показую спину в саднах. 

— Тут все серйозніше, — кажу. В цю мить чую звук вхідного повідомлення у Захара. 

— Сподіваюсь, це не твій татко, — коментує він і дістає мобільний. 

Його брови зсуваються на переніссі, він насуплюється. І показує мені екран. “Я знаю що вона в тебе”...