15 Захар

— Ну, ми ж перевірили частину, ходімо на горище, — кажу я врешті-решт. Хочеться, щоб вони швидше пішли. 

В очах охоронця спалахує на мить мисливський азарт. 

Ми проходимо коридором. Двері в мою спальню прочинені і охоронець Висоцького ледве не вивертає шию, щоб туди зазирнути. Але чемно не питає про мою кімнату. Хоч якась субординація. А навпроти моєї —  спальня для Лілі. 

— Почнемо з гостьових.  У вас там певно навіть камер задля приватності немає…

Він кладе руку на ручку дверей від спальні. Хватка у нього залізна. Дав дозвіл на горище, а він не гає часу і професійно обшукує все. Але заперечувати зараз ще більше підозріло, ніж дати можливість оглянути ту бісову кімнату. Вона ж чує голоси? Значить не повинна сидіти як та дурепа чемно на ліжку і чекати коли двері відчиняться. 

Я прикидаю, як швидко мене скрутять. Їх тут декілька, я один. І без зброї при собі. Може і не скрутять. Я все ж друг Висоцького і завжди можу сказати, що не знав, що вона сиділа в спальні. От тільки Лілька тримати язик за зубами не буде… 

Але коли ми заходимо, Лілі в спальні немає. Ну, принаймні, на перший погляд. 

Охоронець зазирає до вбиральні, потім під ліжко, потім в шафу. 

Витягає з шафи чорну сукню, ту саму, в якій Лілька дефілювала…

— А це чиє?

— Люблю рольові ігри. І дівчат в чорних мінісукнях, яких не торкались інші мужики. 

— Так… Звісно, —  він помічає незрізаний цінник. І нарешті хоч трішки збентежився. — Ну  в кожного свої смаки. Я теж люблю щось незвичне… латекс наприклад.  Ну, ходімо далі. Тут точно нікого немає.

Сподіваюсь, Ліля сидить в моїй  шафі-купе. Але відчинене навстіж вікно чомусь вселяє тривогу. Але я не можу визирнути, це тільки додасть ще підозр. 

***

Ми ще проходимось до горища, там, само собою, теж нікого, його хлопці закінчують огляд інших кімнат і повідомляють, що так само нічого не знайшли. 

Я проводжаю їх до виходу.

— Дякуємо, — каже старший. — Отже вона справді не тут. Будемо шукати в інших напрямках. Думаємо, з її телефону можна знайти якусь важливу інформацію. Можливо дівчина вся в батька і не така дурна… Грамотно заплутала сліди. 

— Певно, — киваю. Хоча знаю, що нічого вони не знайдуть, бо ж я особисто все стер. 

Ті нарешті йдуть. І виникає головне питання — а куди справді поділась блондиниста дурепка? Ну не розчинилась же вона в повітрі. Втекла? 

Я йду на другий поверх і голосно кличу її:

— Лілю! Де ти, бляха! 

У відповідь повна тиша. Обшукувати вдруге будинок немає сенсу. Її тут немає. Ми вже дивились. 

Залишається прилегла територія.

Тільки про це думаю, як спрацьовує один з сигнальних контурів і мені приходить сповіщення. Навряд чи це кішка. Сигналізація налаштована не реагувати на дрібних тваринок. 

Я йду на вулицю швидко. Спускаюсь сходами, потім виходжу на задній двір і бачу як кущі ворушаться. Прямо біля паркану, хтось хоче активно покинути мій двір. Чи навпаки в нього потрапити. 

Йду до кущів доволі швидким кроком і коли підходжу, помічаю світлу шевелюру. Полегшено зітхаю:

— От ти де! Відбій тривоги, вони пішли. Але не факт, що все це не викличе підозр… Тепер нам треба бути більш обережними.

— То може підсадиш мене? — питає вона. Виглядає убого. Обдертий одяг, босі ноги і сухі гілочки у волоссі. Абсолютно не помітна на нашій тихій вулиці дівчина…