Розділ 6

Захар

Я знав, що допомагати цій пришелепкуватій, хай і сексуальній, але до біса пришелепкуватій блондинці ризиковано. Знав, і все одно не відправив її куди подалі, щойно знайшов! Бляха! 

Я навіть не обшукав її! Залишається сподіватись, що Володимир просто повірить, що ну якби я хотів її приховати в себе, навряд би її телефон реально всплив в моїй хаті…

Залишається вірити, що він вважає мене не ідіотом. 

Перевіряю ще раз вітальню на сліди присутності цього блондинистого сексуального непорозуміння. Ніби все чисто. Видихаю, коли раптом роздається телефонний дзвінок. І на камері в домофоні я бачу чорний кубік. Швидко приїхали, практично блискавично. 

Я відповідаю на виклик:

— Алло? 

— Ми приїхали забрати телефон, — чую у відповідь. 

— Так, зараз відкрию хвіртку, заходьте, — натискаю на кнопку, щоб відкрити хвіртку. Сподіваюсь, обшук вони не влаштують. Не підозрює ж мене Володимир насправді?

Вони заходять в будинок. Їх одразу троє, що мені вже не подобається.

Я простягаю їм мобільний:

— Ось, — кажу коротко.

— Де ви його знайшли? — питає старший. Я його бачив кілька разів у Володимира, здається це заступник начальника служби безпеки. — Нам треба зрозуміти механізм, як саме вона втекла. 

— В машині, в багажнику. Я зупинявся відлити на трасі, їхав додому окружною, щоб без камер і копів. 

— Ви впевнені, що Ліля не у вашому будинку? Передивились записи з камер? 

— Я позавчора викликав на дім дівчинку і камери відключив. Вчора після зустрічі з Володимиром був пʼяний і навіть забув включити їх, — ну, з камерами треба був тільки такий варіант. Щоб їх не переглядали. 

— Це погано, — чоловік хмуриться. — Може давайте разом перевіримо будинок. 

— Ну, я не хочу якогось компромату на себе, що сплю з метеликами, самі розумієте, — знизую плечима. — Я завжди так роблю. І охорону відпускаю. Це вже в мене все на автоматі працює. Не можу спати в тих гидких готельних номерах, на яких спали інші. 

— Ну от тим більше, ви не знаєте, що було поки камери вимкнені. А Ліля виявилась дуже винахідливою дівчиною. Вона може бути у вашому будинку, а ви навіть про це не здогадуватися. Нічого дивного не помічали у свою відсутність? 

— Та ніби ні, — я знизав плечима. Це вони що, хочуть обшукувати мій будинок? Не можна цього дозволити. — Я втомився і хотів би вже лягати. Тож забирайте телефон і шукайте далі. 

— Я передам шефу вашу позицію, це звісно ваше право, — той кладе телефон до кишені. — Але самі посудіть — у вас її телефон і ви відкидаєте саму думку перевірити бодай кілька кімнат чи підвал. Це виглядає дивно. 

— Ну, можете оглянути підвал, — я позіхаю. — Тільки швидко. 

Старший киває своїм людям і ті йдуть. Так впевнено, ніби точно знають куди. Це тривожно. Значить, по дорозі сюди вони готувалися. 

— Ну поки мої хлопці працюють, пропоную поглянути і на горищі. Навряд чи б вона ховалась в спальні, правда? 

— Я взагалі не розумію, яким боком вона могла б ховатися тут. Навіть якщо була в машині, вона давно втекла, — знизую плечима.

— Ми перевіряємо ту геолокацію, що ви прислали. Але подумайте самі — дівчині було б справді вигідно заховатися у вашому будинку. Це місце, де її шукатимуть в останню чергу…

— Ну, ми ж перевірили частину, ходімо на горище, — кажу я врешті-решт. Хочеться, щоб вони швидше пішли. 

В очах охоронця спалахує на мить мисливський азарт. 

Ми проходимо коридором. Двері в мою спальню прочинені і охоронець Висоцького ледве не вивертає шию, щоб туди зазирнути. Але чемно не питає про мою кімнату. Хоч якась субординація. А навпроти моєї —  спальня для Лілі. 

— Почнемо з гостьових.  У вас там певно навіть камер задля приватності немає…

Він кладе руку на ручку дверей від спальні. Хватка у нього залізна. Дав дозвіл на горище, а він не гає часу і професійно обшукує все. Але заперечувати зараз ще більше підозріло, ніж дати можливість оглянути ту бісову кімнату. Вона ж чує голоси? Значить не повинна сидіти як та дурепа чемно на ліжку і чекати коли двері відчиняться. 

Я прикидаю, як швидко мене скрутять. Їх тут декілька, я один. І без зброї при собі. Може і не скрутять. Я все ж друг Висоцького і завжди можу сказати, що не знав, що вона сиділа в спальні. От тільки Лілька тримати язик за зубами не буде… 

Але коли ми заходимо, Лілі в спальні немає. Ну, принаймні, на перший погляд. 

Охоронець зазирає до вбиральні, потім під ліжко, потім в шафу. 

Витягає з шафи чорну сукню, ту саму, в якій Лілька дефілювала…

— А це чиє?

— Люблю рольові ігри. І дівчат в чорних мінісукнях, яких не торкались інші мужики. 

— Так… Звісно, —  він помічає незрізаний цінник. І нарешті хоч трішки збентежився. — Ну  в кожного свої смаки. Я теж люблю щось незвичне… латекс наприклад.  Ну, ходімо далі. Тут точно нікого немає.