13 Ліля

Я заткнулась, коли він почав щось говорити про мій телефон. Як вони дізналися? Як же? Сім карти в ньому немає! Це якась дурня! 

— Так, треба подивитись камери, — одразу каже він. — Але ж вона могла і щось зробити з ними… Може, в неї є друг-хакер. Чи щось таке. А я казав тобі дивитись її мережі… 

Хоч би він мене не здав. Але тепер це не в його інтересах. Тепер це точно не в його інтресах. Я повторюю це, як мантру. 

І злякано спостерігаю за тим, як Захар крокує вітальнею, щоб пояснюючи. 

Нарешті ця безкінечна розмова закінчується і він упирається поглядом в мене. 

— Я не знала, —  кажу на випередження. — Я… Я тебе обдурила! Так, вибач, але я не думала, що вони так швидко знайдуть. 

— Ти ідіотка! — вириває з рук мобільний. 

— На моєму телефоні фотки нашої “шлюбної ночі”! Якби я тобі сказала, що він у мене ти б його знищив! І я б залишилась без компромату! — тепер це не важливо. Тепер він по вуха в цьому лайні як і я. 

Він починає дивитись щось в телефоні. Певно, все видаляє. 

Я тільки посміхаюсь. Я вже перекинула ті фото ще в спальні в захищену папку в хмарному сховищі. 

— Зараз вони приїдуть за твоєю мобілою. У мене навіть часу нема шукати тут ще щось! 

— Скинь його до заводських налаштувань! — підказую. Так, буде дожу шкода втратити щось. Але це єдиний спосіб все швидко знищити. 

— А я що по-твоєму роблю… Але краще все одно було б щоб бляха він не знав! Ти розумієш, як підставила мене? Якщо він щось запідозрить, нам обом кранти!

— А він все одно запідозрить, — я знизую плечима. — Ти був переконливим. Але мій батько не лох. Не треба мене вбивати поглядом. Як вони його вирахували? — я вдаю круту. А всередині все трясеться. Те що ми пов'язані тепер спільною брехнею не рятує мене. Не дає імунітету. 

— По ІМЕІ авжеж! — говорить, як до якоїсь дурепи. — Картка то фігня, у кожного пристрою є ще ІМЕІ! 

Киваю. Не знала. 

— Так, треба прибрати звідси всі мої сліди, і сховатися! — я починаю метушитися. Бо вся серйозність ситуації нарешті доходить. — Вони можуть захотіти обшукувати. Ти щось казав про зупинку… Локацію їм кинув? Хай там шукають… Може знайдеш дівчину схожу на мене яка там поблукає? Чорт. Ідея ідіотська… 

— Яку нафіг дівчину? — психує. — Вони тут зараз будуть! 

Я швидко хапаю все, що встигла розкидати, і біжу на гору. Але кляті підбори! Навіщо він взагалі таке купував?! Псих! З ними швидко не побіжиш. 

Забігаю в Захарову спальню і скидаю все, що принесла, в його шафу. Тут точно шукати не будуть. Та і він же не допустить обшуку у своєму будинку? Це якось не правильно… 

Я не знаю, що мені робити! Може втекти через вікно, поки ніхто не приїхав? Ідея чудова! І я вже не в піжамі. Тільки від цих босоніжок треба позбутися! 

І моя піжама! Вона там же. В іншій спальні. 

Я йду туди. Прислухаюсь, чи не чути чогось знизу. Поки що тиша. Це і добре з одного боку. І вікна з моєї спальні не на вулицю виходять. Закидаю піжаму в пакет. Тепер жодних слідів немає. Наче мене і не було. А через вікно мені лазити не вперше. Зараз вилізу, потім після обшуку і повернутися можна. 

Відчиняю вікно. Шкода, що в Захара не росте таке зручне дерево, як у мене вдома. Тут доведеться лізти по карнизу. Від одного цього я у мене паморочиться  в голові. Але пройтись по уступу шириною з мою долоню треба геть небагато. До труби для дощової води майже рукою подати. Треба наважуватися. Або мене знайдуть. Захара каструють, а мене видадуть заміж… Зараз я врятую всіх.