12 Захар

Вона мене капець як заводить. Я навіть погано себе контролюю, хоча зазвичай не маю з цим проблем. Але більш за все бісить, що ця мамзелька робить вигляд, що сама не хоче мене. 

Хоче, ще й як, це видно по її поведінці. Але певно добре, що вона пішла. Я вже майже розслабляюсь і заспокоююсь, коли чую цокання підборів по сходах.

Розвертаюсь до них і бачу Лілю в тій самій чорній міні-сукні, яку я обрав для неї в першу чергу. Довгі ноги здаються ще довшими, коли вона спускається зі сходів. 

— Зовсім страх втратила… — кажу правду. 

— А коли ти мені це купував, як ти собі це уявляв? Куди я піду в ньому? На кухню за водичкою? 

— Просто мені сподобалось. Подумав, буде гарно сидіти. Сидить, до речі, гарно, — кажу їй. Погляд ковзає фігуркою. 

— Я не звикла до такого, мачуха була категорично проти, щоб в моєму гардеробі були подібні речі, — відповідає вона. — Скромна дівчина не носить таке. Це зменшує шанси знайти багатого нареченого. 

— Хіба? — хмикаю. — Багатим нареченим хіба не краще бути з сексуальними красунями? Думаю, якби їм давали обирати, вони були б раді побачити саме таку наречену. Скоріше, твої батьки боялись, що тебе побачить хтось не той, хто потрібен їм. Бо краса, то теж зброя. 

— Захаре, ти смішний, —  вона сідає на краєчок дивану. — Дружина і лялька для розваг різні речі. Дружина має бути скромною, гарно вихованою і з гарною освітою. А не гулящою. 

— А чому це вона не може бути сексуальною при цьому? Чи коротка сукня автоматично робить дівчину "гулящою"? — я насуплююсь. 

— В розумінні моєї мачухи — так. Ти хоч раз бачив мене чи Олександру в чомусь такому? Ні, ми підтримуємо образ олд-мані. Жодного вульгарного одягу. 

— Але тобі личить, — не погоджуюсь. 

—  Що ж… Заведеш собі дружину і будеш одягати її, як заманеться. На мені натренуєшся, — вона хмикає. 

— Я можу і тебе саму в дечому потренувати, — все ж, мені подобається дражнити її. Хочеться знову побачити, як вона знітиться. Тому я йду  до неї і сідаю поруч. Хочеться торкнутися, вона якось дивно впливає на мене. Всі думки вивітрюються, окрім однієї: я страшенно її хочу. 

Моя долоня тягнеться до її коліна, але в цей момент дзвонить мій мобільний. Я насуплююсь. Вже вечір, кого це там принесло? Я не люблю вирішувати робочі питання ввечері, коли вже вдома. 

Встаю з диванчику:

— Нікуди не йди, — кидаю Лілі і йду за мобільним.

Коли бачу, хто дзвонить, трохи напружуюсь. Це Висоцький. Чого це раптом?

— Алло, — відповідаю одразу. Мені треба знати, чого він хоче. Чому дзвонить. 

— Мої люди зафіксували телефон Лільки в твоєму будинку, нічого не хочеш мені сказати? 

— Що? — я щиро дивуюсь. Я ж купував цій дурепі новий телефон…Треба швидко думати. Швидко… 

Я повертаюсь до вітальні і дивлюсь на блондинку. У неї в руках якраз два мобільних і вона щось з ними робить. Один той, що купив їй я, а інший… Бляха!

Треба думати, думати.

— Я знайшов якусь мобілу щойно в машині, рожеву таку, — кажу, вмикаючи звук і вихоплюючи у Лільки з рук її телефон. — І увімкнув. 

— Ей, — шипить вона. Добре, що хоч не скрикнула. 

— Знайшов? В машині? Невже? 

— Ага, — підтверджую. — Я ж тоді був пʼяний, що як… Я зупинявся відлити по дорозі. Хм... Вона могла тоді вийти. 

— Думаєш, вона ховалась в тебе в багажнику? Де був телефон? 

— Ага, в багажнику. Я не одразу його побачив. Знайшов лише зараз. Коли шукав омивачку долити. Але я і подумати не міг, що це її. Думав ще — звідки він узявся…