10 Захар

Коли вона згадує фотографію, здається, я миттєво втрачаю контоль. Вся та лють, яку я весь час приховував від усіх, здається, ось-ось вийде назовні. Я буквально фізично відчуваю, що зараз можу вибухнути. 

Роблю крок до неї і тепер ми опиняємось майже впритул одне до одного. 

— Якого біса ти лазиш в моїй кімнаті? — вона навіть не уявляє, наскільки облажалась, полізши саме туди.

— А що такого? Ти сказав — можна. Тільки штори закрити. Я просто брала сорочку, — вона з викликом дивиться мені в очі. 

— Не лізь не в свою справу, — ледь схиляю голову на бік, а потім торкаюсь пальцями тієї самої пресловутої сорочки. Вона на Лілю величезна, але це виглядає спокусливо. — Цей дім — мій. Ти тут не хазяйка. Мої фото не мають тебе цікавити. 

— Ти просто зриваєш на мені зло, бо  в тебе невдалий день! — відповідає вона, змушуючи пригадати про візит Леонберга і все те, що він сказав…

***

#Того ж дня раніше,  в офісі

Дивлюсь на Леонберга. Бляха, ну чому саме він? Ми майже не спілкувались. Що йому в біса треба?

— Не очікував побачити тебе у мене, здається, ми не бачились з ювілею Висоцького. Чим зобовʼязаний? 

— Є серйозна розмова. Ви з Вовою в одній темі?...

— В одній, — киваю. В принципі для всього нашого оточення так і є. Ми з Володимиром в "одній" темі, ще й "найкращі" друзі. Але я все ще не розумію, що йому треба від мене зараз.

— Є у мене підозра, що Вовка мене кинути вирішив.

— Кинув? — перепитую обережно, але вже підозрюю, про що піде мова, точніше, про кого. 

— Обіцяв свою малу мені віддати, —  у Леонберга гарячково виблискують очі. — А тепер включив задню. 

— Ага, я чув це, — киваю.

І тут в голову приходить одна ідея.  

— Але, вона втекла, так? Що дивно, — тут же додаю. — Як можна втекти з того дому… 

Я роблю вигляд, що просто розмірковую вголос, але по факту розумію, що прямо в цю мить роблю для Володимира ще одну проблему. І відчуваю задоволення від того, до Леонберг по суті сам до мене прийшов.

— І я про те! Не могла та коза втекти! Вовка її десь сховав, — роздратовано каже той. 

— Ну ні, не міг він прямо заховати, — кажу, але не дуже впевнено. — Ви ж партнери. А він тримає слово.

Це вже для мого захисту. Вовка дізнається про розмову. І дізнається і те, що я його "захищав".

— Тримає? Ой, не сміши, — Петро потирає масивний браслет золотого годинника. — Я про нього таке знаю… І його слово. Вовка думає, що він найрозумніший! 

— Серйозно? Я завжди вважав його практично взірцем, — кажу здивовано. Ну, грати, так грати до кінця.

— Ти молодий ще… Та і справи у вас можна сказати “чисті”. От ти мені для цього і треба, я планував вести частину капіталу з тіні, через Вовчину мережу. Але якщо він так до мене, то який мені сенс давати йому гроші? Він і їх прихапає, а потім вони “втечуть” слідо за Лількою. Що скажеш? Будеш моєю “пральнею”?.. 

***

Я відмітаю думку про цю розмову. Не зараз. 

Хоча, принаймні перестаю злитись на Лілю. Що з неї взяти, мала, нічого не тямить, що робить. 

— Не чіпай мої речі, — повторюю ще раз, але вже спокійно. — І тоді ми зробимо все, як слід, і будемо обоє в виграші. 

— Не чіпати? — її очі небезпечно темніють. — Гаразд, — береться за пасок, і розстібає його. — Забирай свою сорочку, жлоб!