9 Ліля

Коли він йде я не знаю чим себе зайняти. Будинок без Захара занадто великий і пахне кругом ним. А у мене якась така реакція на цього чоловіка…

Може почуття провини гризе, що я пробувала його шантажувати. А може я його просто боюсь. Бо не довіряю йому. Він так легко зрадив мого батька, показавши своє справжнє обличчя… Я думала вони друзі і без шантажу у мене не вийде преконати Захара допоомгти. А виявилось, що він давно готовий перехопити бізнес. Це і лякає і змушує подивитися на нього по новому. 

Я довго відмокаю у ванній. ПОтім знаходжу в шафі Захара сорочку. Він же сказав, що можна брати все що завгодно. Окей. Його сорочка мені як халатик. ЧИ сукня, якщо її підперезати ремнем. Теж чолвоічим. 

Окидую себе в дзеркалі погядом. І несподівано помічаю фото у рамці біля дзеркала. 

На ньому Захар і якась і дівчина. Стоять обійнявшись, і сміються. Виглядають дуже щасливими. 

Я торкаюсь світлини пальцем. Хто вона? Його кохана? Ну не будуть же тримати таке важливе фото у спальні… 

В душі несподівано здіймається справжня буря. Ледве стримуюсь від того, щоб не прибрати світлину з очей. Це не моя спальня і не моє життя. ЧОму ж мен ітак шкребе, коли я уявляю поруч з Захаром іншу жінку? Може тому, що переживаю за свою безпеку? Точно. Саме так. 

Я виходжу зі спальні. Але забути те фото не вдається. 

Після обіду нарешті приїздить Захар. Кидає мені пакунки з лейблами дорогих магазинів. 

— Привіз тобі речі і ще дещо, — дістає з одного з пакетів коробку новенького айфону, навіть колір такий же, як у мене був. 

— Дякую, — киваю. Ловлю його похмурий погляд. І мені теж стає ще гірше. — Я там готувала омлет. Хочеш? Але він певно вже холодний… Чи ти обідав у місті? 

— Хто на обід їсть омлет? — настрій в нього явно кепський, хмуриться ще сильніше. 

— А яка різниця, що їсти? Це білок, від нього користь, —  я знизую плечима. — Ще можна курячу ніжку з’їсти. Мені тренер казав саме так харчуватися. 

— Мені принаймні готуй щось адекватне, а не свою дієтичну їжу, — хмикає. 

— По-переше, тобі теж не завадить правильно харчуватися, — я загинаю палець. —  А по-друге, чому це ти командуєш? Десь я пропустила, щоб в нашій угоді був пункт — я кухарка. 

— Ну тоді може вкладешся грошима в спільний побут? — точно щось в нього там трапилось. Тому такий злий. 

— Ну тоді може у нас не буде спільного побуту? — я бішусь. Перед очима ще та світлина. 

— Хочеш за Леонберга? — відповідає питанням на питання. 

— Хочу не імітувати родину. У мене від одного слова “сім'я” алергія! 

— Пофіг мені, на що там в тебе алергія. Я хочу, щоб ти хоч якусь користь приносила. Поки що від тебе одні проблеми. 

— Я не корова приносити користь людям! — він щей хамло якесь. 

— Якщо така розумна… — забирає всі пакети і несе їх до сходів. 

— То що? — його мовчанка ще гірша ніж слова. Мені чомусь охоплює дуже погане передчуття. 

— То я теж не буду думати про твій комфорт. Хоча я думав і хотів зробити, щоб тобі було комфортніше. 

— Вибач, — я зітхаю. — Я просто не вмію готувати щось інше. Рибу, курку, салатик… Ну чого ти. У нас був кухар… 

— Ти забула, що через тебе я не зможу нікого сюди запросити? У мене і так проблеми, охоронця відправив з роботи і не знаю, як краще з ним зараз провернути все. 

— Тоді їж омлет, — я хмикаю і підходжу до нього ближче. — А та дівчина на фото у тебе в спальні, вона гарно готує, так? 

Його очі одразу темнішають. Здається, він стає ще зліший, ніж був щойно… І насувається буря…