7 Захар

По-хорошому, я мав би спекатись Лілі. Вона недалека, дурна і точно може вляпатись в якусь халепу і видати мене.

Але з іншого боку, її теж можна правильно використати. Хоча, коли дивлюсь на неї, думаю зовсім не про те, що мав би. Вона точно як бомба сповільненої дії і діє на мене якось гіпнотично. 

Іншого пояснення, чому я залишаю її, я не бачу. Всі інші пояснення — просто відмовки через те, що я думаю зовсім не тим місцем. Але не можна з нею спати. В жодному разі. 

— Я зараз поїду в офіс, щоб не викликати підозр. 

— Я можу користуватися в будинку всім? — питає. По нахабних очах зрозуміло, що  і так скористається. Питає для годиться. 

— Треба зашторити всі вікна. Не хочу, щоб тебе побачили якісь сусіди. 

— А у тебе немає автожалюзі? — дує губи. — У нас просто кнопочка є… 

— Ну, я не планував, що мені треба буде терміново все закривати через деяких, — хмикаю. — Походиш і позакриваєш. Але обережно. 

— Гаразд. Та я і не збиралась всім будинком ходити. Ванну хочу, їсти щось приготувати, ти ж не залишиш мене голодувати? 

— Не залишу, їж, — кажу милостиво. — Візьму тобі новий мобільний сьогодні. Але з нього можна буде дзвонити тільки мені. 

— Якщо там будуть продавати паспорт — його теж прикупи, — вона посміхається. Але по очах бачу — не смішно. Тестує мене і тонко натякає, що їй треба документи. 

— Новий паспорт насправді не така вже проблема. Але нам для нашого плану треба буде твій справжній паспорт врешті-решт. 

— Ти ж все одно не скажеш, що задумав насправді, — вона зітхає. — Доведеться тебе піддавати тортурам, — підходиь майже впритул. 

Чомусь перед очима одразу зовсім не ті тортури, які вона має на увазі. Хоча хто її знає, наскільки вона зіпсована дівчинка.

Торкаюсь долонею її талії і не відводжу погляду:

— Тобі треба новий одяг. Але я не зможу доручити це аби-кому. Доведеться самому купувати в фізичному магазині готівкою. Бо всі доставки відстежуються.

— Поки я сиджу тут, мені не знадобиться багато одягу. Головне, щоб мій тато не заїхав в гості, поки тебе немає. 

— Ну, в будинку можеш взяти щось моє, — сковтую слину, уявляючи її в своїй сорочці або футболці без нічого іншого. Може, навіть без білизни. 

Ліля ловить мій погляд і відступає на крок. Хоч і вдає з себе сміливу, а насправді сполохана, мов заєць. Груди її різко здіймаються під піжамою, миттю приковуючи до себе увагу. 

— Я візьму, — каже. Але звучить хрипко. І здається мова зовсім не про сорочку. 

Мене зводить з розуму цей її голос. Точно візьме… Але добре, що вона відсторонилась, бо мені практично фізично важко залишатись зовнішньо незворушним поруч із нею. 

— Загалом, я пішов. Будь чемною, — кажу врешті-решт і виходжу з кімнати від гріха подалі. Дійсно, варто попрацювати і не викликати підозри…

***

Коли приїжджаю в офіс, сподіваюсь, що там немає нічого важливого. Мені треба уточнити деякі питання з помічницею. Продовжити рух в потрібному мені напрямку.

Але я не вгадую. В офісі на мене очікує Петро, той самий Леонберг, за якого Володимир збирався видати Лільку.

Мені огидно від однієї думки, що цей стариган зараз міг би вже отримати її. Торкатись своїми мерзенними пальцями. Аж пересмикує від подібних думок. Сподіваюсь, на моєму обличчі це все не написано надто очевидно.

Чого ж він від мене хоче зараз?... Чому зʼявився саме сьогодні?