6 Ліля

Міряю кімнату взад-вперед. Сидіти в шафі? Якого біса?! Звісно, я на таке не погодилась би. Навряд чи мій тато прийде шукати мене в спальні Захара. Але і спускатися вниз я побоялась. Хоча ноги несли до сходів. Дуже хотілося послухати, про що вони там могли говорити. 

І страх та тривога не відпускають. А раптом Захар вже там розповідає про мої недолугі спроби шантажу? І скоро мене швиденько запакують  із конвоєм позеть назад в клітку? Як йому можна вірити? Лише покластися на його жадібність… Придумав таке, цілу імперію під себе забрати! А татко так просто візьме і віддасть. Для того він стільки років йшов по головах на вершину, щоб потім так легко здати. 

Він і Леонберга вирішив перекусити, як соломину, пожертувавши мною… 

Нарешті двері відчиняються. В моєму особистому світі минула вічність і ще одна хвилина. Насправді хто знає, може хвилин двадцять. Я відразу дивлюсь Захару за спину. Він дивиться на мене якось насуплено.

 — Ледь не спалились. Ти знаєш, що ти лишила в вітальні свою гумку для волосся. Пощастило, що я побачив і сховав. Вона з якимось камінням, певно, якась унікальна? — хмикає. — Казав же, все своє сховати! 

— Я навіть забула про неї, — кажу теж насуплюючись. — І не було у мене ніякої з камінням. То точно не моя… Так! Ти мені тут не мороч голову, — переходжу в наступ, бо зібрана напруга в тілі шукає виходу. — Про що ви там так довго говорили? 

— Ти без мобіли? Вони тебе одразу вирахують, якщо з нею. І картку теж доведеться викинути. Власне, про це ми і говорили, що тебе зараз будуть всюди шукати. Я направив твого батька по неправильному сліду, в інтернет, в твої соцмережі. Ну, він і так сказав, що тим вже займається. 

— Звісно я без телефону! — кажу. — І без документів, — це вже розгублено. — Бо татусь все поховав в сейф, щоб я не придумала поїхати кудись без його дозволу. 

— Це погано, — каже замислено. — Без документів буде важко щось провернути. Я, до речі, вже маю певні ідеї, як нам запустити машину твого батька проти нього самого. 

— І що ти придумав? Бо я уялення не маю як тобі забрати його бізнес. Навіть якщо ми одружимось, то толку з того не буде. У нього ще є Сашка і вона основна спадкоємиця. 

— Нам потрібно атакувати твого батька одразу з декількох фронтів, щоб потім наша людина підсунула йому правильні документи в правильний момент. Але спочатку ми маємо завербувати собі цю саму "нашу" людину. Таку, якій твій батько довіряє, але на яку можна вплинути. Наприклад, його виконавчого директора. Але для того нам треба знайти його больові точки. Є ідеї?

— Серйозно? Вадима? — я хмикаю. — Я з ним знайома лише по корпоративних вечірках. Я ж не готувалась когось вербувати чи.., — осікаюсь. — Його секретарка Надя. Вона ще та пліткарка. Треба спочатку навернути її в нашу віру. Або просто допитати. 

—  О, я памʼятаю її. Але це надто небезпечно. Нам з тобою краще не показуватись перед ними з питаннями, бо твій батько має до останнього вважати мене своїм другом. Треба мати ідеальну репутацію аж до моменту, коли він втратить все. Тоді ми наймемо детектива, який збере нам інформацію на Вадима.

Я полегшено киваю. 

— Це все чудово, а я тоді для чого? В тебе є детектив і буде кишеньковий “виконавчий директор”. Ні за що не повірю, що ти не планував щось подібне раніше, а все придумав спонтанно. Тож… Зараз ти просто вносиш корективи з огляду на те, що під рукою є я. 

Чомусь поки кажу, несподівано ловлю його погляд і мій голос перестає звучати впевнено. А с грудях раптом пришвидшується серцебиття. Захар діє на мене якось… Як вірус! Мене відразу починає лихоманити, коли він опиняється занадто близько. 

— Просто не даю йому обʼєднатись з Леонбергом, — знизує плечима Захар. — Нагадую, ти сама до мене прийшла, а не я тебе викрав, чи щось таке. Тепер доводиться коригувати план. І бути ще обережнішим. Бо ти — як вибухівка, яка може вибухнути в будь-який момент. Якщо видаш себе.