5 Захар

Нашу розмову перериває телефонний дзвінок. На екрані висвічується "Володимир". Я ледь насуплююсь. Тут же згадую, що треба було принаймні підчистити записи камер. Якщо він поглянув їх, то нам з малою кришка. 

Хоча, на них я не в курсі, що вона там. Тож врешті-решт можна буде викрутитись.

— Алло, Володимире? Слухаю. 

— Привіт, Захаре, у нас тут велика проблема. Моя Лілька втекла. Вона мов крізь землю провалилась. Я заїду, треба поговорити не по телефону. 

— Ого, втекла? — перепитую. — Добре, авжеж, приїжджай, коли будеш? Я зараз вдома, — додаю одразу. Чорт, це небезпечно, поки дівчисько тут. 

— Та я тут якраз не далеко, буду хвили через десять. 

— Добре, сподіваюсь, ти не за кермом, може, випʼємо, — мій голос спокійний, однак я все ж нервую. Стільки було планів і вони можуть піти коту під хвіст. — Чекаю, — і на цих словах відключаюсь. Дивлюсь на Лілю. — Твій батько буде тут за десять хвилин, живо забирай свої капці чи в чому ти там втекла, і все, що може тебе видати! І повертайся на другий поверх, коли все забереш! В шафі сиди. 

— Я хочу чути про що ви говорите! 

— Ти ідіотка, чи що?

— Я тобі не довіряю! 

— Якщо він тебе знайде, то забере, ти не розумієш? — я злюсь, вона бісить мене своїм ідіотизмом. Така гарна, але така дурна… 

— Зроби так щоб не знайшов, всі докази нашого пристрасної ночі нікуди не поділися, — вона граційно скочується з ліжка, але плутається в ковдрі і весь ефект псується тим, що Ліля падає на підлогу. 

— Будеш сидіти тут і не рипатись. В шафі-купе. Інакше я сам тебе здам, — насуплююсь. — Скажу всю правду, повір, якщо він і образиться, то мені буде не так кепсько, як тобі, — іду до шафи і швидко перевдягаюсь, часу зовсім мало. Не зустрічати ж Володимира в спальному одязі. 

Але коли знімаю штани, Ліля закашлюється. 

— О.., —  чую здушене. — Ну тепер ти не відмажешся, я там здається навіть родимку побачила…  

— Сиди тихо, бо інакше я тобі більше не допоможу, клянусь. А сама ти проти батька нічого не зробиш, крихітко, — нарешті вдягаюсь і йду до дверей. 

Коли спускаюсь вниз, майже одразу лунає дзвінок телефону. 

Я беру слухавку.

— Захаре, відкрий ворота, щось твоя охорона не реагує.

Авжеж, не реагує, я відправив свого охоронця від гріха подалі геть вчора. Добре, що у мене він всього один, я не любив, коли за моїм життям спостерігало надто багато людей. 

— Так, зараз, — відповідаю і в додатку розумного будинку відмикаю ворота.

Вже за пару хвилин зустрічаю Володимира в дверях. 

По мені точно видно, що я тільки встав з ліжка, що було не дуже властиво для мене в такий час. 

— Ти що пив учора ще? — питає він здивовано. 

— Та зовсім трохи, — махаю рукою. 

— А у нас там все гудить. Помітила покоївка зранку, що малої немає. Де її всю ніч носило — навіть не уявляю. Вже перевірили всіх подружок, ні до кого не звернулась по допомогу. Хоч би не вляпалась кудись, дурепа. 

— А ти впевнений, що знаєш всіх її подружок? Молодь зараз така, що багато чого приховує… 

— Вона у мене під повним контролем! — суворо відповідає Володимир. — Кожна подруга з досьє. Ти думаєш я б допустив, щоб вона спілкувалась аби з ким? 

— А інтернет? Треба не відкидати і ці можливості, молодь там часто знайомиться. 

— Що ти вчиш ученого, — він відмахується. — Мої люди зараз перевіряють все. Її соцмережі, історії пошуків, рахунки. Жодного вагомого сліду! Може ти вчора щось дивне помітив як їхав? 

— Абсолютно нічого, — хитаю головою. — Але я був напідпитку, не забувай. 

— Та скільки ми там випили, — махає рукою. — Вона втекла через вікно. Може десь сиділа в кущах, поки ти від’їздив. 

"Вона сиділа в моїй машині, кеп. І я не помітив", — думаю, але вголос це не кажу. 

— Ну, я не бачив, — зітхаю. Це правда, я тоді її ще не бачив.