Розділ 2

Ліля

Він показує мені кімнату на другому поверсі. Звичайна, гостьова, безлика. Я сідаю на ліжко і не можу відпустити внутрішню напругу. Доводи Захара про мій одяг звучать логічно. І розумно. Я втікала в піжамі, бо… Бо зробила це спонтанно. 

Олександра просто мене сьогодні допекла своїми знущаннями. До цього вечора я ще якось намагалася переконати тата змінити плани. Але мою думку в цих комбінаціях бізнесу і влади ніхто слухати не хотів. 

Я просто товар. Гарнатія, що Висоцькі і Леонберг — родичі довіку. А те, що товар не хоче заміж за старого потворного діда з дуже сумнівною репутацією, нікого не цікавить. Була б жива мама вона б такого ніколи не довзволила. 

Проте в нашому домі давно заправляє Ірина, і навіть її рідному сину Адаму дозволено більше, ніж мені. Що вже казати про Сашу, молодшу улюбленицю тата. 

І от ці два… виродки, бо назвати їх ріднею у мене не повертається язик, влаштували справжні танці на кістках, коли дізналися про домовлений для мене шлюб. 

— Ти ж вже готова народити дитину своєму нареченому? — зловтішається Олександра. — Я чула, він планує завести кілька спадкоємців, а ти ідеальний інкубатор для цього. 

— Думаю, в нього довго не виходитиме. Ти вже там постарайся, Лілю, — сміється Адам.

— Тато казав, що шлюб буде практично фіктивним, — кажу я. Бо від думки, що мені доведеться лягти  в ліжко з тим старим козлом, мене починає нудити. Він приїздив до нас на вечерю. І від нього тхнуло чимось огидним, навіть дорогі парфуми не перекривали цей запах старечого тіла і якоїсь хвороби. 

— Навіть не мрій, — відповідає Саша. — Ніхто не об’єнує бізнес через фіктивні шлюби. Мама мені казала, що Леонберг готовий на все, навіть запліднити тебе через шприц, аби тільки у нього народилась дитина. 

— Але звісно він обере природній шлях, — додає Адам з противною посмішкою. 

Він і сам вже ніби оздягає мене очима і проходить той “пиродній шлях”. 

Я тікаю в свою кімнату і бачу через вікно, як до нас під’їздить машина Захара Дяченка. Останнім часом вони з батьком стали дуже близькими друзями. Щось Захар таке зробив для батька, що він рахується з його думкою… 

Ідея звернутися до Захара за допомогою виникає спонтанно як спалах. І от я тут. В його будинку. Але він не хоче бруднитися. 

Я міряю кімнату кроками. Чую голос Захара десь внизу. Мене охоплює страх. З ким він там розмовляє? А що якщо вже зателефонував батьку і повідомив, що я у нього? Визираю з своєї кімнати, але встигаю побачити тільки те, як Захар зайшов у свою спальню. 

Не здасть сьогодні — здасть завтра. Треба придумати план, як вижити далі. Як змусити його мені допомогти. Бо сама я не впораюсь. Мене відразу спіймають. На першому ж вокзалі. Без грошей і документів я нікуди не піду. Мій паспорт  в сейфі у батька до самого весілля. Перестрахувався, щою я не спробувала втекти. Бо я, дурепа, саме цим і погрожувала. З грошима та сама історія. Трохи готівки що була у мене не врятує ситуацію. 

Ні. Мені треба допомога того, хто не побоїться піти проти батька. Захар виглядає саме таким. Достатньо сильним. Але мої сльози і котячі очі не подіють на нього настільки, щоб він добровільно взяв на себе такий вантаж. Отже треба додаткова стимуляція… 

Це моє виживання. Нічого особистого. Просто так вже склалося. Треба лише піти до нього у спальню і… здобути потрібні мені аргументи в його ліжку. 

Захар

#того ж вечора, в домі Лілі, годину тому

Якщо і можна було знайти щось позитивне в Висоцькому так це те, що він прекрасно розбирався в бізнесі, вмів вкладати гроші. Для мене він свого часу став прикладом того типу бізнесменів, до якого я намагався наблизитись. Незважаючи на те, що я насправді відчував до цього негідника, його успіх свого часу мене надихнув.

Для людей ми з ним непогано здружились за ці роки, хоч і мали деяку різницю у віці. Зазвичай я схвалював більшість його авантюр, навіть щиро захоплювався, як він все провертає, але сьогодні він дивує мене далеко не в позитивному ключі і нагадує про свою справжню сутність:

— Нарешті з моєї Лільки буде якась користь, — каже він. — Бо стільки років тільки витрачався на неї. Думав, отримає екомічну освіту, але вона не зриває зірок з неба в навчанні… Тільки постійно треба оплачувати той універ. 

— Що за користь? — питаю, відпиваючи з склянки. 

— Баби створені, щоб народжувати. От і Лілі я знайшов нареченого, вона своє призначення виконає, я бізнес Леонберга підімну. 

— Леонберга? Серйозно? Йому ж, здається, вже сімдесят? — чесно, я дуже здивований. — І ти віддаси йому доньку?

— Старий жеребець борозду не псує, —  Висоцький усміхається. А потім серйозно додає: — Швидше коні двине, старий пень. Швидше все моєму внуку дістанеться. Лілька ще дякувати буде за такий подарунок. Вона, як вдова, теж буде в шоколаді. 

— І все ж, вона твоя донька, — кажу з сумнівом. — Хіба це єдиний вихід? 

Лілю я бачив ще підліткою, вона була дуже милою дівчиною, світлою і доброю. Такої долі я б їй не хотів, хоч і знав її мало.

— Я знайшов їй чудового багатого чоловіка. Це дуже гарний вихід в цій ситуації. А вона молода, в голові вітер і романтика… Знайде собі якось жебрака з гітарою і приведе мені в будинок на мої гроші? Ні, я вирішив як краще. І для неї і для сім’ї.