2. Захар

Якого біса це взагалі сталось? Я авжеж бачив її пару разів вдома у Володимира, але ми ніколи не спілкувались так близько.

Моя чуйка каже, що треба везти її додому тут же, бо Володимир на свою кохану донечку має далекоглядні плани.  

Пригадую, як він розповідав мені про них сьогодні. Шлюб за розрахунком з Леонбергом, кримінальним авторитетом, якому вже більше сімдесяти. Я думаю, він планував вбити його і привласнити все через донечку, а не просто вигідно видати її заміж.

Блондинка виросла дуже симпатичною, навіть красивою. З витонченою фігурою, з пухкими губками і довгим білявим волоссям.

Не хочеться влазити в ці розбірки. Може, зробити вигляд, що її і не було у мене?

— Добре, ходімо, — киваю врешті-решт. 

— Дякую, дякую, дякую, — вона радо вистрибує з машини. Смішна. Людина, яка готувалась до втечі мала б виглядати як ніндзя, чи хоч спортивний костюм одягнути і зручне взуття. 

Але на Лілі якась домашня піжама і капці з пухнастими зайцями. Так глянеш — ніби дитина ще. З недитячими формами. Але в голові схоже справді небагато дорослого розуму. 

Також виходжу і рушаю до дверей в будинок. Вона йде за мною.

Коли проходимо всередину, дивлюсь на неї:

— Ну, пояснюй.

— Отже… Я не хочу заміж за старого діда, хіба не ясно? — каже вона. Дивиться мені в очі. І відразу відводить погляд. — Певно не з того почала. Мене як товар продали. Ти ж розумієш? Ніби часи работоргівлі минули, а я все одно як на базарі… Я не можу з цим змиритися. Допоможеш? — знову дивиться на мене знизу вгору. 

Ми з її батьком дружимо дуже давно. І її я знав ще дитиною. Але ж Володимир теж не ідіот.

— Я думаю, татко не дасть тебе в образу і у нього є якийсь план щодо того весілля, — кажу врешті-решт. — Щось вигідне вашій родині.

— Вигідне? А мені це не вигідно. Я ж муситиму жити з тим… Ти його бачив? Він старезний, ніс з бородавкою, руки мов клешні, і запах… від нього смердить чимось постійно. 

— Думаю, в нього вже тойво… Ну, руки розпускати й не буде, — хмикаю. 

— А Адам постійно тільки й розповідав в усіх фарбах, як той Леонберг мене тойво, — її пересмикує. — І… Всі в родині точно знають, що йому треба спадкоємець! Він на старість вирішив виховати собі заміну! Будь ласка. Допоможи. Або просто дай піти звідси. Я більшого не прошу. 

Вона складає благально руки на грудях. І знову дивиться своїм пронизливим наївно-дитячим поглядом. 

Я зітхаю. Чи то алкоголь в крові, чи то її очі Шрека, але щось таки зачіпає мене.

— Підеш, ніби втекла не моєю машиною. І коли далі впіймають, викручуйся сама. 

Вона робить крок до мене і різко зупиняється. Киває.

— То я піду? — в голосі трохи недовіра. 

Думаю, що буде якщо цю “піжаму” спіймають поруч з моїм будинком. 

— Не так і не зараз. Зранку тебе відвезе таксі, в іншому одязі. Подумай, куди поїдеш, придумай хоч якийсь план. 

— Ти точно не підеш телефонувати батьку? — уточнює недовірливо. — Поки я сидітиму тут? Може мені лягти спати поруч з тобою? — а вона нахаба. Пальця в рот не клади — відкусить по лікоть. 

— Не боїшся, що якщо ляжеш в ліжко з дорослим чоловіком, то у цього можуть бути наслідки? 

Ліля смішно червоніє. Спочатку щоки, потім все обличчя і нпвіть шкіра на голові між світлим волоссям. 

— Ти ж не такий, — шепоче ледве чутно. — Ну і тобі це не треба… Але ідея… Ну якщо ти наполягаєш… Якщо це плата за твоє мовчання… Я не знаю, що сказати.., —  вона починає мямлити і плутатись в словах. За кого вона мене тримає? 

— Дурепа, я не буду тебе чіпати. Навіть в усмерть пʼяний, я таке не зроблю.

Я позіхаю, мене вимотав сьогоднішній день. Але навіть не уявляю, що на мене чекає завтра зранку… Краще б я вигнав її зараз, шкода, що я цього не знаю…