1. Ліля

Машина батькового друга стоїть саме там, де він її залишив. Підходжу до машини, та привітно пілікає на ключ з чіпом в моїй кишені. 

Відчиняю двері і відразу кидаю ключ на водійське сидіння. Щоб відразу знайшов. І не запідозрив нічого. 

Сама ховаюсь між сидіннями позаду. І намагаюсь злитися з оббивкою. 

Чекати доводиться довго. В моєму стані кожна хвилина рахується як вічність. Але нарешті чую кроки і стурбований голос Захара:

— Бляха, де ці довбані ключі… — бурмоче він собі під ніс і смикає ручку машини. 

Схоже, вони з батьком пили. Який бовдур сідає за кермо напідпитку? 

Я молюсь про те, щоб він мене не помітив. 

Спостерігаю за ним через тоноване скло. Красивий. Молодший за батька, чорнявий, з пронизливим поглядом, від якого у мене постійно втрачається дар мови. 

Сподіваюсь, зараз його погляд не буде спрямований прямо на мене.

Захар смикає дверцята і ті відчиняються. Він здивовано хмикає і нарешті бачить свій чіп на сидінні.

— Випав, — бурмоче він, сідаючи в машину. Я полегшено зітхаю. Не здогадався, що його “чіп” випав не сам. 

Вже тамую подих і рахую секунди. Сподіваюсь не обернеться. 

Мені щастить, і він не обертається. Заводить машину і виїжджає з гаража.

Все поки йде зовсім непогано. Я вирвалась з того чортового будинку. Але що робити далі так і не придумала. Я просто покладаюсь зараз на удачу. ЇЇ в моєму житті останнім часом було так мало, може зараз на цю втечу я використала увесь запас. 

Захар вмикає якусь музику і незважаючи на те, що вони з батьком точно щось пили, їде впевнено. Мене навіть не кидає по салону на поворотах. 

Нарешті машина гальмує. А я так і не придумала, що робити далі. Якщо він зараз забере свій чіп, то я не зможу вибратися з машини тихо. Спрацює сигналізація. А навіть якщо зможе — далі що? Куди мені йти? Навряд чи в усьому місті знайдеться хоч одна людина, яка мені пригодиться допомогти. 

Поки всі вважають, що я сиджу нагорі у своїй спальні, у мене є трохи часу. Але в будь-який момент мою відсутність можуть помітити. 

Захар глушить двигун. І я так і не придумала що…

Він несподівано повертається назад і починає щось шукати рукою на задньому сидінні. Його рука проходить в сантиметрі від моєї голови. Захар бубнить якусь лайку і повертається, щоб намацати потрібне. Спойлер — на сидінні нічого немає, що  я б могла йому підсунути вруку. 

Він повертається, я втискаюсь все нижче. Але це без толку.  Тому… Наші погляди зустрічаються. Час зупиняється. Він дивиться з подивом і навіть якосб недовірою. Я точно знаю, що налякано. Бо серце тремтить, калатає так, що здається скоро вистрибне. 

— Привіт, —  кажу нарешті. — Тільки не кричи, я все поясню. 

— Якого біса? — питає врешті-решт. Дивиться на мене уважно. — Ліля? Це ти? Як ти тут опинилась? Хіба у тебе не весілля завтра?

— Ну… виходить, що завтра весілля не буде, —  я дурнувато посміхаюсь. — НАречена не з’явиться на церемонію, —  від нервів з мене виривається справжній потік слів. Але його погляд темнішає, і мені різко уривається бажання говорити далі. 

— Сідай нормально, повезу тебе назад, — насуплюється.            

— Ні! Ти пив, а п’яному за кермо не можна, —  поганий аргумент. — І я … я не хочу! 

— Тоді чому ж ти мовчки їхала зі мною "пʼяним" сюди? — хмикає. 

— Бо це був єдиний вихід… Давай ми підемо в будинок і я все поясню? — головне вибратися з цієї чортової машини. Вона свою справу зробила. — Потім вирішишу що робити, — очі кота зі Шрека мені ніколи не вдавалися, але я з усіх сил намагаюсь їх зробити…