Розділ 1

Ліля

Машина батькового друга стоїть саме там, де він її залишив. Підходжу до машини, та привітно пілікає на ключ з чіпом в моїй кишені. 

Відчиняю двері і відразу кидаю ключ на водійське сидіння. Щоб відразу знайшов. І не запідозрив нічого. 

Сама ховаюсь між сидіннями позаду. І намагаюсь злитися з оббивкою. 

Чекати доводиться довго. В моєму стані кожна хвилина рахується як вічність. Але нарешті чую кроки і стурбований голос Захара:

— Бляха, де ці довбані ключі… — бурмоче він собі під ніс і смикає ручку машини. 

Схоже, вони з батьком пили. Який бовдур сідає за кермо напідпитку? 

Я молюсь про те, щоб він мене не помітив. 

Спостерігаю за ним через тоноване скло. Красивий. Молодший за батька, чорнявий, з пронизливим поглядом, від якого у мене постійно втрачається дар мови. 

Сподіваюсь, зараз його погляд не буде спрямований прямо на мене.

Захар смикає дверцята і ті відчиняються. Він здивовано хмикає і нарешті бачить свій чіп на сидінні.

— Випав, — бурмоче він, сідаючи в машину. Я полегшено зітхаю. Не здогадався, що його “чіп” випав не сам. 

Вже тамую подих і рахую секунди. Сподіваюсь не обернеться. 

Мені щастить, і він не обертається. Заводить машину і виїжджає з гаража.

Все поки йде зовсім непогано. Я вирвалась з того чортового будинку. Але що робити далі так і не придумала. Я просто покладаюсь зараз на удачу. ЇЇ в моєму житті останнім часом було так мало, може зараз на цю втечу я використала увесь запас. 

Захар вмикає якусь музику і незважаючи на те, що вони з батьком точно щось пили, їде впевнено. Мене навіть не кидає по салону на поворотах. 

Нарешті машина гальмує. А я так і не придумала, що робити далі. Якщо він зараз забере свій чіп, то я не зможу вибратися з машини тихо. Спрацює сигналізація. А навіть якщо зможе — далі що? Куди мені йти? Навряд чи в усьому місті знайдеться хоч одна людина, яка мені пригодиться допомогти. 

Поки всі вважають, що я сиджу нагорі у своїй спальні, у мене є трохи часу. Але в будь-який момент мою відсутність можуть помітити. 

Захар глушить двигун. І я так і не придумала що…

Він несподівано повертається назад і починає щось шукати рукою на задньому сидінні. Його рука проходить в сантиметрі від моєї голови. Захар бубнить якусь лайку і повертається, щоб намацати потрібне. Спойлер — на сидінні нічого немає, що  я б могла йому підсунути вруку. 

Він повертається, я втискаюсь все нижче. Але це без толку.  Тому… Наші погляди зустрічаються. Час зупиняється. Він дивиться з подивом і навіть якосб недовірою. Я точно знаю, що налякано. Бо серце тремтить, калатає так, що здається скоро вистрибне. 

— Привіт, —  кажу нарешті. — Тільки не кричи, я все поясню. 

— Якого біса? — питає врешті-решт. Дивиться на мене уважно. — Ліля? Це ти? Як ти тут опинилась? Хіба у тебе не весілля завтра?

— Ну… виходить, що завтра весілля не буде, —  я дурнувато посміхаюсь. — НАречена не з’явиться на церемонію, —  від нервів з мене виривається справжній потік слів. Але його погляд темнішає, і мені різко уривається бажання говорити далі. 

— Сідай нормально, повезу тебе назад, — насуплюється.            

— Ні! Ти пив, а п’яному за кермо не можна, —  поганий аргумент. — І я … я не хочу! 

— Тоді чому ж ти мовчки їхала зі мною "пʼяним" сюди? — хмикає. 

— Бо це був єдиний вихід… Давай ми підемо в будинок і я все поясню? — головне вибратися з цієї чортової машини. Вона свою справу зробила. — Потім вирішишу що робити, — очі кота зі Шрека мені ніколи не вдавалися, але я з усіх сил намагаюсь їх зробити… 

Захар

Якого біса це взагалі сталось? Я авжеж бачив її пару разів вдома у Володимира, але ми ніколи не спілкувались так близько.

Моя чуйка каже, що треба везти її додому тут же, бо Володимир на свою кохану донечку має далекоглядні плани.  

Пригадую, як він розповідав мені про них сьогодні. Шлюб за розрахунком з Леонбергом, кримінальним авторитетом, якому вже більше сімдесяти. Я думаю, він планував вбити його і привласнити все через донечку, а не просто вигідно видати її заміж.

Блондинка виросла дуже симпатичною, навіть красивою. З витонченою фігурою, з пухкими губками і довгим білявим волоссям.

Не хочеться влазити в ці розбірки. Може, зробити вигляд, що її і не було у мене?

— Добре, ходімо, — киваю врешті-решт. 

— Дякую, дякую, дякую, — вона радо вистрибує з машини. Смішна. Людина, яка готувалась до втечі мала б виглядати як ніндзя, чи хоч спортивний костюм одягнути і зручне взуття. 

Але на Лілі якась домашня піжама і капці з пухнастими зайцями. Так глянеш — ніби дитина ще. З недитячими формами. Але в голові схоже справді небагато дорослого розуму. 

Також виходжу і рушаю до дверей в будинок. Вона йде за мною.

Коли проходимо всередину, дивлюсь на неї:

— Ну, пояснюй.