Глава 13

Я всеж поспав, хочь не так довго як хотілось. Був сонний, та це відобразилося на моєму обличчі: через темні мішки під очима. Не найкращий у мене вигляд сьогодні, зовсім не найкращий. 

Я не снідав, хоч і хотів. З мамою я не спілкувався після вчорашнього конфлікту, бо її просто не було дома. Її часто не буває дома, постійно кудись зникає. Вчора, вона зробила конфлікт на рівному місті. Було не приємно, бо вона навіть слухати мене не захотіла. Але я звик до конфліктів з нею, тому не тримаю зла за вчорашне. Часто конфліктуємо. Найчастіше, побутові сварки, але іноді відбувається і таке, як учора. Я не хочу сваритися з нею. Хочу лише, щоб вона дала мені спокій. Я її не чіпаю, а вона мене – чудовий союз. Але ж ні, вічно їй щось не подобається. Їй неможливо догодити. Зачасту, я не гніваюсь на неї, просто вже звик до такого відношення. Образ теж не тримаю. Але, єдине за що я не вибачу їй - це позбавлення мене навчання в тому закладі. За це я певно ніколи їй не пробачу! Вона не мала права цього робити.Там було би все добре, та спокійно - я впевнений в цьому. Та цього всього не було би. 

Хоча з іншого боку, якщо я би пішов туди, то певно, ніколи не познайомився з Антоном... і Полею теж. Але знайшов би там свій круг спілкування, та можливо в мене було багато друзів. Хочь, я більше за все ціную якість, а не кількість. Якість - це про Антона. Чому я так думаю? Такі висновки, хоча бачилися лише 3 рази в житті. З останньої нашої зустрічі, щось змінилось, я відчуваю це. Певні зміни. Або мені це здається? Охх, я не знаю. Знаю одне: я скучив за ним. От якби знову з ним закурити, поспілкуватися, послухати його історії, посміятися. Як я швидко прив'язався до людини... Але ж, обіцяв собі, що ніколи більше не буду прив'язуватись до когось, та це нажаль не контролюється. Охх, а потім буде дуже боляче. Як все складно. Коли вже буде щось змінюватися? Змінюватись в кращу сторону? Таке взагалі може бути? Можливо життя  - це страждання. Завжди є якісь проблеми, вирішив одну - ось тобі ще три. І так до кінця твоїх днів. Якась сумна картина життя. Сумно, якщо так воно і є. Тоді який в загалі сенс в чомусь? Я не знаю. Може він знає? Чому стільки запитань, на які я не маю відповідей? А чи дізнаюсь я їх колись взагалі? Постійний потік думок, іноді від цього втомлюєшся. Здається, скоро я зійду з розому і покінчу з... рутиную ? 

Я зібрався швиденько, та пішов до школи. Холодне, морозне повітря, від якого ніс та щоки одразу стають червоними. Сніг всюди, такий чистий і білий. По дорозі, я слухав музику, та сперечався сам з собою.  Біль всередині та глюки з реальністю: мене перекидає в спогади, останні наші розмови з нею. Дні коли вона була іншою, але їй не виявилась. Це дві різних людини. Ні, це одна людина, не потрібна вона мені, вона зрадниця. Так підло вчинила. Я начебто був знайомий із двома її версіями: перша - в яку я закохався. Друга - яка не заслуговує на увагу, але стільки болю зазнав через неї. Не люблю її, - я в ній розчарувався вже дуже давно. Тоді чому я сумую? Не за нею, звичайно ні. Напевно, за спогадами. Хоча які там можуть бути спогади? Все було фальшиве, обсулютно все було брехнею! Брехня! Зрадниця! Чому, я досі злий на неї? Адже минув майже рік. Рік з того моменту: як я лежав побитий, у крові на снігу.        Потім проскочила інша думка: як згадав, що мене ж чекає розмова з Поліною. Точно, як я міг забути. Нарешті, вона розповість мені все і хоч на деякі свої питання - я буду мати відповідь.

А ось і саме вона. Перше, що я помічаю на ній - це її посмішку, яка не поспішаючи, але впевнено наближається до мене. Та сідає поряд зі мною. 

— Привіт.- спокійним голосом кажу я. 

— Привіт. - все з такої ж посмішкою каже вона: - Як вихідні? Що новенького в тебе? 

— Ні ні, краще ти розповідай, розповідай про вас з Антоном! - відказав я 

— Охх, та там багато розповідати. Давай для початку ты розповіш, а потім я. 

— Та нормально пройшли, нічого нового в мене немає і ти це знаешь, що і не може бути.- Нервуючи говорю я. Мені вже не терпиться дізнатися, а вона все резину тягне. 

— Ні, я не знаю. Не сердись, зараз я все тобі розповім, тільки не перебивай. 

—Доб...

—Тихо.-перебила вона. - Нічого не кажи поки я не закінчу.

Я їй вже не відповів. 

— Це сталося трохи більше тижня тому. Минулої суботи, 23 листопада здається. Я поверталася додому, а він був у якійсь невеликій компанії. Я підходила до під'їзду, як тут він мене покликав, цитую його слова: "Ей, ти подружка Міши? Здається так. Досі пам'ятаю як ви обіймалися, мило, але я відчував себе ніяково". Я відповіла йому, що ми не зустрічаємось, що ми друзі. Чесно, мені так ніяково було.

"Друзі" - я, здавалося, почервонів. Вона вважає мене другом. Вона не перестає мене дивувати. Серйозно вона вважає мене другом? Це чудово. Я не усвідомлено став усміхатися. 

— Ну, а ось далі він зрадів і попросив в мене номер телефону і акаути в месенджері. Я дала йому їх, він подякував і пообіцяв ще зустрітися. Вечері він мені написав, ми дуже швидко знайшли спільну мову, та спілкувались до глибокої ночі. Ми навіть не помітили, як швидко минув час. 

Для мене час - це вічність.

— Потім ми зустрілися пару разів, гуляли цілий день. Я йому розповідала обсулютно все: історії з дитинства,  колишніх, сім'ю, про періоди в моєму житті. А він слухав все, не перебивав, та підтримовав розмову. Після нашої зустрічі, ми спілкувалися кожин день, по декілька годин в мережі, та по телефону. Але, з ним час пролітає так швидко. 

Так, розумію про що ти. Розомію - тому що, так само я з ним, тільки саме з ним, зовсім не помічав часу. 

— Це щось неймовірне. Охх... - вона змінилася в тоні. Посмішка і блискучі очі зникли. Вона за мить стала сумною. Чому ж? Ніби почувши моє запитання, вона сказала: - Мої батьки посварилися. Вони ніколи не сварилися, завжди любили одне одного, підтримували. А тоді летів посуд, речі, крики, сльози. Я взагалі не знала що робити, як їх заспокоїти, примирити. До речі, ти друга людина якій я це розповідаю.