Глава 12

Сказати що я був вражений - це нічого не сказати. Я хотів знати, як так сталося. Але вона лише розпалила вогонь інтересу і склала неймовірно довгу інтригу. Інтрига буде до завтра, бо вона сказала що в школі все розповість. Охх, як же мене розпирає від цікавості, могла й одразу розповісти, навіщо так довго чекати. 

У мене не складається в голові: "як вони взагалі можуть бути разом?" Вони ніби з різних світів, але при цьому примудрилися познайомитись і за такий короткий час стали зустрічатися! Як так то ? Як так сталося? Яким чином? Може, він їй сподобався і вона знайшла його через якихось знайомих. Може вона вистежила його чи це була абсолютно випадкова зустріч? Може, тому він мене не заблокував? Такий потік думок, стільки питань та догаток, але правильну відповідь я дізнаюся лише завтра. Швидше би це "завтра" настало. Досить цих думок, а то вже голова починає дійсно боліти - треба відволіктися. 

Я став з ліжка, відчинив вікно, та кімната одразу ж пройшлов морозний потік повітря. Занадто холодно, краще закрию. Продовжив малювати картину, фарби лягали як по маслу, мені подобалось те, що в мене виходить. Навіть ті думки відійшли на другий план, поки я не згадав про них. Згадав - і знову почался нескінченний потік запитань. Розум знов був забитий, та трохи як у тумані, став робити помилки на полотні. Як тільки я збирався закінчити: подзвонили у двері. На годинах вже було майже 20:00. Я був впевнений що то мама. 

Так, я був правий. Вона була в чудовому настрою і сповними пакетами їжі. Я допоміг донести їх на кухню, та спитав: чому вона не зателефонувала мені, щоб я допоміг з магазина донести їх додому. Вона відповіла, що не хотіла мене тревожити, раптом я з друзями. Образливо прозвучало, вона ж знає що в мене їх нема. Я не предав значинню цієї фразі, бо не хотів з цього робити конфлікт. Повернувшись до кімнати, малювати вже не хотілось. Тому, я просто ліг на ліжко та годину вбивав час у соц мэражах. Стільки не потрібної інформації промайнуло. 

В кімнату зайшла мама, та покликала на вечерю. Вона приготувала картопляне пюре, та м'ясні відбивні, щоб запити: налила кислий, вишневий сік. Я приступив до трапези. 

— Як справи? Як пройшов твій день? - запитала вона 

Невже мені знов це сниться - промайнуло у мене в голові. 

— Та нормально. А в тебе? - поцікавився я. 

— Справи чудові. Коли в тебе починаються зимові канікули? 

— З 23 по 7 січня. 20 грудня - останній день в семестрі. - моя відповідь порадувала маму 

— Чудово, якраз Кіра приїде до нас в ці числа. Певно, Новий рік також з нами буде. - з доброго тону, вона одразу переключилась на серйозний - Як в тебе з оцінками? Знову одні трійки і двійки ? 

— Мам, 5,6,7 - це не двійки. В мене... - вона перебила мене

— Ні, це двійки! Я тобі казала, вчитись в цьому році на відмінно! Невже це так важко? - вона перейшла на крик, та почала істереку. — Чому ти завжди все робиш аби бути проти мене? Чому ти просто не можеш нарешті подорослішати, та нарешті почати вчитися? Подивись на свою сестру, вона завжди була відмінницею ! А ти чому не можеш бути як вона? 

— Чого ти кречиш ? Ти навіть не дослухала мене! - розлюченим голосом сказав я 

— А чого я маю тебе слухати? Що нового ти б мені розповів м? 

— Годі вже! - викрикнув я. Злість кипіла у жилах. - Як би не ти - зараз я вчився б в академії, та отримував професію. Але через тебе, я лише марно трачу свої роки ! І навіщо ж тоді це все? Навіть, якщо я буду вчитись не там де лежить моя душа, то я 4-5 років витрачу на диплом, який буде десь пилитись і який ніколи мені не знадобиться! Бо я не буду тоді роботати по професії. Як же ти цього не зрозумієш? Змирися, з тим, що я не Кіра, що я не фінансист, не лікар. Я - це я. Лише я маю робити вибір куди рухатись по життю. А не ти! 

— Закрий свого рота! Як ти сміїш на мене кричати ? 

— Ти сама начала с крику. Дякую за вечерю. 

Істеричка - промайнуло в мене у думках. 

Не доївши, пішов розлючений до себе. Вона нічого не сказала в слід. Не справедливість, злість, сум - це все огортало мене. Як я втомився від цього. Як вийти з  цього всього? 

— Ніяк. - не голосно, та вже трохи заспокійливо сказав я. Але эмоції знов нахлинули. Та ще довго не втухали. 

Я готовувся до сну. Та в голові як завжди був безлад, одна думка за іншою. Тривожність в середині, сердце прям вибрує. Руки трохи трясуться. 

Розстелив ліжко, вимкнув світло, але передумав одразу лягати спати. Хотів розібратися з тривожністю та думками. Я сів біля підвіконня і дивився у вікно. Атмосферно. Сніг уже перестав іти, але на вулиці знатно намело. На вулиці зовсім не темінь, небо світло сіре, зірок звичайно ж не видно, а ось сніг чудово відроджує світло вуличних ліхтарів. Гарно однак.

Я думав про конфлікт з мамою. Чому вона так ставиться до мене? Хоче, щоб я був іншою людиною. Я б сам їм хотів бути, тільки ось зовсім іншим – з іншим життям, долею, родиною. Але це не можливо. Я хочу бути любимим кимось. Відчути на собі як це. Але щоб бути любим, потрібно і самомому любити. Хоча, я ж любив тоді її, а вона ні. 

It's the thing we love a most - that destroy us. - слова однієї не дуже хорошою людини. 

Слова - словами, але я не певен, що це дійсно так. А тут я задумався: А чи насправді я любив її? Може любов - це зовсім інші відчуття? Щось більше ніж комфорт? Це певно як комфорт і ще щось... ох, ні, певно вже не згадаю слово.

— Я хочу сигарет. - усвідомив я. 

Нажаль чи на щастя, в мене їх нема. В Антона є, але я не можу в нього попросити їх. Ми ж не спілкуємося. А насправді хочеться, покурити і з кимось поговорити по душам. Я скучив за димом в легенях - ні. Я скучив за ним... Може, через деякий час, я напишу йому‽ Ох надіюсь, він схоче поспілкуватися зі мною. Хоча, навіщо йому я? 

Я перевдягнувся, та ліг в холодну постіль. Хотів заснути, та думав,: що це вийде швидко.

Та раптом я відчув порожнечу, я не міг заспокоїтися, і знову втратив сон.