Глава 9

Знову ніч, я знову залишаюся зі своїми думками та переживаннями на одинці. Ніч - це ідеальний час доби, коли тебе ніхто не чіпає і ти можеш спокійно розмірковувати про своє життя. Минуло кілька тижнів з останньої нашої зустрічі, а він мені більше не писав, хоча мені це не треба. Мені все одно, чи є в мене друзі чи ні, з ними і без них, я в будь-якому випадку відчуваю самотність і пригніченість. Хоча, у мене власне ніколи і не було справжніх друзів, та й сумніваюся, що дружба взагалі існує. 

Час був за півночі, але мені зовсім не хотілося спати. Мені потрібно було закінчити картину, яку у мене замовили. Це третя картина на замовлення. Свою творчість спочатку я не збираюся продавати, а тим більше малювати комусь на замовлення, бо знав, що це безглуздо, кому потрібні мої картини. Але якось моя публікація потрапила до рекомендацій, у мене з'явився актив на моїй сторінці, а потім один хлопець запропонував мені намалювати йому його пса і він добре мені заплатив. То були перші мої зароблені гроші. Нуу, а по іншому ніяк, бо мені ніколи не давали кишенькових грошей, а вони потрібні були мені. Я не ставлю ціни на свої роботи, люди самі вирішують платити мені стільки, скільки вважають за потрібне і те як їм сподобалася моя робота. Лише одного разу, пів року тому дівчина замовила у мене картину (це був мій другий заказ), хотіла щоб я зобразив її та її коханого. Так як вона була студентка, то мала лише трохи грошей і вона попросила намалювати картину за 500 гривень, і я звичайно ж не відмовив їй. Робота їй дуже сподобалася і я був радий цьому. 

Я зробив чай, відчинив вікно у своїй кімнаті на недовго і ввімкнув тепле, не яскраве освітлення. Цього разу замовили намалювати портрет дідуся з котиком на руках, за словами клієнта цей кіт улюблениць його дідуся, а картина – це подарунок на ювілей. Я практично домалював картину, лише треба було трохи доповнити тіні та додати деталі. На картину у мене пішло понад 4 дні, а замовлення треба надіслати завтра. Я впорався за пару годин і коли я тільки закінчив, в мою кімнату постукала мама, сонним голосом сказала щоб я вже лягай спати, що вже третя година ночі. Я вже й сам хотів спати, бо коли укутався в ковдру, то не помітив як заснув.

Вранці мене розбудила мама, відкривши шторки у моїй кімнаті, вона сказала:

— Давай прокидайся, не потрібно суботу в ліжку провести, я вчора купила квитки в кіно, підемо після полудня. Пішли поїмо, я млинці приготувала.- у чудовому настрій сказала мама. Навіть не пам'ятаю коли вона востаннє була такою доброю. 

— Справді ‽ це просто чудово! Схожу тік умитися ще. Тільки мені на пошту треба буде сходити, замовлення відправити - сказав я.

— Та без питань, сходомо разом. 

Вона посміхалася і з такою ж посмішкою пішла з кімнати. Коли двері зачинилися, я почав вдягатися і взагалі випав з світу, що сталося ‽ Чому вона така добра і в такому чудовому настрою, навіть на мій день народження вона не така. У чому підступ? Я помру скоро, що вона вирішила останні дні провести як "сім'я"? 

Коли я зайшов на кухню, там був такий приємний запах. У тарілці вже лежали мої млинці з джемом. Ситно і смачно поївши, я помив увесь посуд, щоб цього не робила мама, адже вона все ж таки готувала. Я подякував їй за смачний сніданок, а потім почав збиратися на вулицю. Переглянувши знову свою роботу, я був задоволений результатом і сподіваюся, що клієнту теж сподобається моя робота. 

Коли вже зібралася і мама, ми разом пішли на пошту, я відправив посилку, і ми поїхали в кінотеатр. Ми сходили в магазин і купили багато снеків. Фільм тривав майже 3 години, але він був цікавий, тому ми дивилися на одному подиху. Вийшовши з кінозалу, мама мене запитала:

— Ну і як тобі фільм?

— Честно... Мені дуже сподобався! А тобі? 

— Багато дірок у сюжети, а так непогано. 

— Ти серйозно? 

— Так, звичайно. Ходімо в кафе, поїмо ? 

— Ну ходімо - задоволенням промовив я.

 У кафе була затишна атмосфера, якось у дитинстві ми вже тут бували, але це було так давно, наче в іншому житті. Заклад знаходився на другому поверсі, там було чимало людей, кілька місць біля вікна були вільні, на одне з місць ми якраз і сіли. На вулиці вже не було сонця, все було в сірих, осінніх хмарах і здавалося, що ось піде дощ. Ми добре розмовилися і поїли, а потім мама вибачилася, сказавши:

—Вибач, що в останні пару років, ми взагалі не спілкуємося і стали як чужі, в цьому моя провина. Правда... мені шкода, я люблю тебе, пробач мені. Мені гидко від того, як я ставилася до твоєї творчості, коли я побачила твою останню роботу... мені навіть не віриться, що в мене такий талановитий син. - сумним голосом промовила вона. 

— Так, я згоден що ти вина, але я теж не ангел. Я не серджусь на тебе і ти на мене теж не сердися.

— Я і не сердилась, значить  від тепер, ми дружня, справжня сім'я. - радісно сказала вона. 

— Ага ! 

Ми до вечора були в торговому центрі, зайшли в кілька магазинів і багато розмовляли. Коли повернулися додому, то я переодягнувся, поїв і ліг спати. Однак, добре пройшов сьогодні день - подумал я. Коли я тільки заплющив очі, я в ту ж секунду їх відкрив, а в кімнаті вже були промені сонця, хоча секунду тому у вікні виднівся місяць. Нічого не зрозумію. Це як зараз так сталося? Я повернув свою голову до мальберта, який стояв біля мого столу і побачив те, що найбільше не хотів бачити... Свою картину 

—Блять... Ну ні, ні! Чому? Чому це лише сон? Чому все найкраще уві сні? Ну чому це лише уві сні?