Глава 6

Червоні очі, сльози не переставали текти, у її темно-синіх очах було видно лише біль. Я став відчувати себе дуже подавлено, відчуття були знайомі і були не приємні. Я не розумів, не розумів чому вона в такому стані. Я тільки відкрив рот, щоб спитати її що трапилося, але не встигше сказати ні слово, вона обійняла мене, досить міцно. Я теж її обійняв, бо не розумів що взагалі робити. Давно вже я нікого не обіймав... Це лише мить, а хотілось би більше. Вона відпустила мене, та дивилися в мені очі, а потім на мого знайомого та заїкаючись промовила: 

— Ви..вибач. Хх..хто це? Ч..чому ви тут? 

— Поля, що трапилося? 

Вона лише опустила погляд, та похитала головою, їй було важко. 

— Це Антон, ми хотіли на дах піти... - Антон який був поряд легенько штовхнув мене. Я не зрозумів чому, але через мить усвідомив, що він не хоче, щоб хтось ще знав про дах. 

— Поля, не хочешь з нами піти? Трохи заспокоїтися, та якщо захочешь розкажеш мені, про те що трапилося. - запропонував я . 

— Ні, д..дяк..ую. Мені кра..ш.ще од..ною по..бути. З..зав..тра вже.. буде.. м..ме..ні б..буд..де лі..пше. 

— Як знаешь, ну якщо що то пиши - сумно промовив я.

На прощання, я обійняв її, я боявся бути відкинутим, але не став ним. Вона теж обійняла мене, і ледь чутно прошепотіла: "Дякую". 

Ми зайшли до ліфту, та мовчки доїхали до 12 поверха, де жила вона, вона попрощалися з нами, та пішла. Ми піднялися на 16 поверх, а звідти по сходах, до дверей що вели до даху. Там висів замок, але не зачинений, Антон його зняв, та поклав поряд. Відчинив двері, та зайшов. Я дивився туди, я боявся, мої ноги не слухали мене, не хотіли рушити з місця. 

— Давай заходь, тут дуже гарно та спокійно. - говорив знайомий .

Я зробив глибокий вдих холодного осіннього повітря, зробивши кроки до страху. Я вийшов на дах, обернувся з усіх боків, вид був дуже гарний. Якби ще руки не тремтіли було б взагалі чудово. Страх потроху відпускав моє тіло. Я повільно покрутився на 360°, щоб подивитися цей вид, місце дійснос було дуже захоплюючим і красивим: було видно не високі панельні будинки, в яких горіло світло і були видно тіні людей, а в одному з сусідніх будинків, на останньому поверсі, красувався темний силует кота, який так пильно дивився в далечінь. Десь у далині, тьмяно світили крізь туман лампочки київській телевежі, звідси вона здається нереально високою, але насправді її висота не така й велика, всього 385 метрів. Я глянув на небо, з дурною надію побачити зірки, але був туман. Крізь туман, місячне світло з усіх сил хотіло пробратися, але сьогодні програвав. Було тихо і спокійно, те що і бажає душа. Я нічого не відчував, в голові не однієї думки, лише цей момент, який здавалося триватиме завжди. 

Мій знайомий, сидів на краю даху, та дивився на будинки. Хоч би не стрибнув-подумав я. 

— Слухай, краще сядь далі, мало що може статися. Я серйозно йди сюди краще, зі мною посидиш.- запропонував я. 

Він лише мовчки глянув в мою сторону і відвів погляд назад куди дивився, а потім все так само мовчки встав і пішов у мій бік.   Він сперся на стіну і сповз по ній, сівши і випроставши ноги, подивившись на мене знизу, сказав: 

— Сідай також, чого стоїш ‽ 

Я не сказавши не слово, виконав його доручення. Ми мовчки сиділи, але це мовчання не викликало дискомфорту, ми дивилися прямо намагаючись хоч щось розглянути, але це було марно було вже темно і туманно, крізь такий туман стало видно лише світло в деяких вікнах і вуличних ліхтарях, не більше. Антон дістав пачку цигарок із куртки та запальничку, запальничка була вже нова. Він узяв одну в рота і підпалив її, пішов дим і не приємний для мене запах. Він у свою чергу зробив глибокий затяг і з полегшенням випустив дим із рота. 

— Навіщо ти куриш?- спитав я 

— А ти щось проти маєш ‽ Це моє діло дяд. - в його голосі була агресія.

— Ні звичайно не маю, просто мені цікаві причини.

— Це заспокоює, розумієш ‽ Коли в тебе нервовий стан, то покуривши все вщухає, або ти хочеш поїсти то скурив одну сигаретку и все голод як рукою зняло. 

— Зрозумів, але ж наслідки...

— Та я розумію наслідки, але яка різниця, все одно скоро кину, тому не хвилюйся. Паління трохи полегшає все. А ти хіба наслідків боїшся?

—Ні 

— Тоді не випендрюйся, спробуй. 

Він більше половини скурив, та дістав ще одну, він подивився на мене і запропонував: 

— Чувак затягнись разок і зрозумієш як це, від одного разу с тобою нічого поганого не буде.- він простяг мені сигарету. 

Я взяв її, та він мав рацію, від одного разу нічого не  буде, чому би і не спробувати. Він дав мені запальничку, я запалив сигарету і впевнено затягнувся, а потім почав сильно кашляти, ніби дим був усюди, ніби я став його частиною, це було жахливо, але я захотів знов спробувати у надії що цього разу, у мене вийде отримати насолоду від цього. Знову теж саме, але вже не так сильно кашляв. Антон постукав мені по плечу і сказав : 

— Ох Мишко, цінуй цей момент, цінуй. 

Знову затяг і я не кашляв, це продовжувалося доки я не скурив її, але коли я загасив її, я запитав себе навіщо я це зробив ‽ 

— Ну і як тобі ?

— Не знаю... дивні відчуття та велике почуття провини. 

— Провини ‽ через одну сигаретку, Міша, ти дивна людина. 

— Я знаю... 

За одну мить мені стало сумно, смуток завжди був зі мною, але тут на даху я абсолютно нічого не відчував, а тепер все той же смуток у кожному міліметрі мого тіла, серце ніби зупинилося, а біль роз'їдав мене зсередини. Я хотів померти, прям тут і зараз, в цю ж секунду, щоб не відчути нічого. Але я занадто слабкий щоб накласти на себе руки. Тому я все ще існую, щоночі я молюся щоб завтра не прокинутися, адже померти уві сні це так чудово, адже це не боляче, просто засинаєш, а вже через пару днів спиш вічним сном під землею. 

— Чому ти завжди такий сумний? Це через ту дівчину? 

— Ні звичайно 

— Хто вона тобі? 

— Однокласниця 

— Ти не відповів на моє питання