Глава 5

Вівторок, початок 8 уроку. Сьогодні моєї сусідки по парті не було, певно на побаченни зараз. Почалась хімії, я записав тему, та те що казала вчителька, але через 15 хвилин мені набридло. Я дивився вікно з третього поверха, та перестав що небудь чути. Знову були ті самі думки, та багато запитань, на яких я не мав відповіді. Десь у далині я чув своє ім'я, знов і знов .

— Подольський ! 

Я повернувся в рутину життя, я спочатку нічого не зрозумів, а потім до мене дійшло, що то вчителька хотіла докричатися до мене. Я подивився на неї, а вона сердито сказала: 

— Повтори те що я зараз сказала .

Я в не розумінні на неї дивився, не знаючи що сказати їй і що їй взагалі треба від мене. Тому я промовчав. 

— Чого мовчиш‽ 2 за урок.

Почулися  насмішки з классу, але мені було все одно, погана оцінка це дрібниця, тому не бачу сенсу засмічуватися. 

Після закінчення уроку, я пішов одразу до дому. Я втомився тому і не помітив як заснув прям у одязі. Я прокинувся, в кімнаті було холодно і вже темно. Я подивився в телефон і побачив час 19:26. Тут я згадав що через 4 хвилини у мене зустріч, я одразу став, взяв швиденько куртку та пішов взуватися. На моє щастя я був уже одягнений у вуличний одяг, тому я лише одяг куртку та побіг у парк. Поки я біг, я благав щоб я встиг . Майже добігши на місце зустрічі, я вже побачив свого знайомого. 

— Запізнюєшся, Михайло. Шо ти? 

— Вибач, там така ситуація була, в цілому я не погано, а ти? 

— Я теж, що за ситуація? 

— Та не важливо. - відповів я 

— Ну як знаешь. Тож ходімо, а то сьогодні щось холодно дуже, на одну місці холодно буде сидіти. 

— Пішли тоді. Як день пройшов ?

— Відносно добре, нічого поганого не було, тому добре, а твій ? Що робив сьогодні?

— Ну таке собі, в школі був, ну і по дому справи робив, та й все. А ще сьогодні мені 2 поставили .

— Чому?

Я почав розповідати йому про той випадок. Ми вже вийшли с парку, я не розумів куди ми йдемо, я просто йшов за ним. Я дивився навколо, все було у темних фарбах, холодне повітря пробивало до тремтіння. Я трохи змерз, я спитав Антона куди ми прямуємо. 

— Я не знаю, кудись у темряву. 

— Темряву‽ Хочешь мене вбити ахах?  

Він подивився на мене серйозним поглядом, а потім не витримав і посміхнувся. 

— Звичайно, а то чому ж я тебе позвав гуляти, кмітаєш? 

— Мгм 

— На моїх руках ніколи не буде крові, тому не хвилюйся, я жартую. 

— Та я вже зрозумів, але дійсно куди ми йдемо і куди дійдемо?

— Кажу не знаю, кудись може дійдемо,  о в мене є ідея, ходімо на дах .

— Ти впевнений? Ти знаешь де є вікритий дах? А якщо я впаду або ти? Може не потрібно ризикувати? 

— Ти кажеш як параноїк . Ти боїшся висоти? Тільки чесно скажи . 

— Ні, звичайно не боюсь, але всеж...

— Ну от і добре, тоді ходім . 

Я йшов за ним, насправді в мене є страх висоти, не сильний, але всеж є. Ми повернулися йшли через темні і самотні двори, людей нема, всі сидять у домівках та спокійно проживають цей вечір, тепле світло горіло в будинках, а інколи траплялись і рожеві вікна, залишалося тільки здогадуватися з яких 5 причин, там рожевий колір у кімнатах . Ми йшли хвилин 10, ми розмовляли, в здебільшого Антон говорив, але як на мене, так навіть краще, мені подобається більш слухати, аніж говорити . Він розповідав всілякі історії з свого життя, він вмів цікаво розповідати і швидко говорити, тому його було приємно слухати . 

— Ось ми вже прийшли. - сказав Антон .

Я подивився на будівлю, це шістнадцяти поверхівка. Мене кинуло в тремтіння, я був у шоці і мені за довгий проміжок часу знову стало страшно. 

— Боїшся?- запитав Антон. 

— Ні. 

— Та не вже‽ ти тремтиш. Слухай, прозвучить  егоїстично та банально, але всеж скажу : Подивись страху в очі, не треба боятися висоти, ти не впадешь звідти. Коли ти піднімешся туди, подивишся на той прекрасний краєвид, весь страх в ту ж секунду пропаде. Ти глибоко вдихнеш те холодне повітря і скажеш собі "який я молодець". Молодець - бо ти показав своєму страху, хто в домі батько. В тебе вийди,  не хвилюйся і не бійся . 

— Та ти мотиватор від Бога ! Добре, вмовив, я піднімусь . 

— Так тримати, залишилось тільки почекати поки хтось відчинить двері під'їзда. 

Ми стояли під ліхтарем який був біля лавки, тому було добре все видно. Пройшло вже хвилин 6, а потім я побачив нарешті силует людини, яка наближалася в нашу сторону, в подумках я мав надію, щоб та людина була з цього дому. У міру наближення людини, я здогодався по її ходою цю людину. Це була Поля. Вона підходила до під'їзду, та кинула свій погляд на мене, вона мабуть не одразу зрозуміла що то я, або просто не могла в це повірити, подумавши що їй здалося. Вона відчинила двері, а я з Тохою підбігли до дверей, щоб потримати їх і зайти самим. Коли ми це зробила, Поліна повернулася до нас, подивилася мені в обличчя, я побачив заплакану, подавлену і сумну дівчину, її очі були червоні, а туш розтеклася по щоках. Що стало причиною її болі?