Глава 13. Затишний вечір

Чи боялася вона заходити в номер з людиною, яку бачила вперше? Ні. Настав той незрозумілий момент, коли в глибині серця виникає почуття, ніби ти знаєш його все життя. І навіть підсвідомо розуміючи, що такі вчинки не блищать здоровим глуздом, й можуть бути небезпечні, Єва зайшла в готельний номер Віталія без страху.

Побачила кілька сумок та валізу, це додало впевненості, що хлопець не бреше. На журнальному столику лежали документи, накопичувачі та якісь коробки.

— Проходь, зроби чай, а я поки все під'єднаю, — не соромлячись, запропонував Парасолька, знімаючи з себе яскраву куртку.

Змерзла і трохи промокла від нічного снігопаду, Єва з радістю взялася готувати зігрівальний напій. Щоки пекли від морозу, рум'яна, немов снігуронька, дівчина без угаву розпитувала друга про його роботу.

— То, ти малюєш? Десь вчився? А як довго створюється одна гра?

— Ні, малюють інші хлопці, я привожу їх малюнки в графічний рух. Навчався, звичайно. На створення якісної гри може піти навіть кілька років. Мені дуже пощастило влаштуватися в цю фірму, вони не звільнили мене після аварії. Всіляко підтримували та допомагали. Я дуже це ціную.

— А сам ти граєш чи тільки створюєш?

— А ти п'єш каву чи тільки вариш?

Єва всміхнулася. Природно, що п'є. Адже любов до смаку створила любов до роботи. Їй пощастило в долі два рази — люблячі батьки й рецептори. Не доводилося вивчати рецепти, вона просто могла зробити ковток і сказати вид кави.

Віталій виглядав бадьорим, навіть злегка одухотвореним. Він старанно підключав дроти до величезного телевізора перед бежевим диваном, який був застелений пухнастим пледом і такими ж м'якими подушками. Діставав з коробок якусь електроніку. Єва була далека від цього, тому зацікавлено розглядала незрозумілі штуковини.

— Допоможеш мені? — раптом запитав Парасолька, показуючи цілий жмут проводів. — Їх потрібно увіткнути ззаду в роз'єми, я не дістану.

— Звичайно, тільки ти командуй, що і куди, а то зараз влаштую замикання, — захихотіла Єва, на ходу роблячи ковток гарячого чаю.

— Ти, головне, чашечку не бери з собою, — з побоюванням, але всміхаючись, попросив Віталій. — Ось, ці вставиш за кольорами...

Він простягнув дроти, трохи потягнувся вперед, щоб показати їй, куди потрібно вмикати.

— Сюди?

— Ні, це не те, подивися трохи далі, може там? Або з іншого боку?

У неї довго не виходило знайти ці роз'єми, але нарешті вдалося, й обидва полегшено засміялися, коли на екрані нарешті засвітилася заставка програми.

— Так! Ура! — затанцювала плечима і простягнула долоню другові для плескоту.

— Дивись, що ще можу!

Віталік взяв кілька пультів зі столика. В мить у кімнаті запанувало приглушене синє світло, на вікнах заграли гірлянди, а в кутку номера почала блимати прикрашена ялинка.

— Ех, мандаринок не вистачає! І прям новий рік... — мрійно прошепотіла Єва, з захопленням обертаючись на місці.

Парасолька обережно від'їхав, на тумбочці стояв коричневий паперовий пакет. З нього він дістав мандарину, змусивши Єву плескати в долоні, ніби дитина.

— Мій чарівник! — підскочила до нього, нахилилась та міцно обняла. — Звідки?

— Прямо з Сицилії! — сміючись, Віталік спритно очистив плід, наповнюючи кімнату чудовим, таким рідним і святковим ароматом цитрусових.

— Сицилії? — всміхнулася, з апетитом відправивши в рот кілька часточок, закотивши очі від задоволення.

— Їх там вирощують. І не тільки там. Ще Марокко, Алжир, Туреччина...

— Абхазія і Грузія, — доповнила Єва, змусивши хлопця знову всміхатися.

Утворену незручну паузу вони порушили, повернувшись до чаю. Віталій пересів з коляски на диван, і тепер став виглядати зовсім інакше в її очах. Звернула увагу на його светр з оленями, закусивши губи, всміхнулася, згадавши про майже такий самий у валізі. Він щось їй розповідав про налаштування, але вона не слухала. Дивилася на ямочки на щоках, на довгі темні вії, спокійний повільний погляд, всупереч активності слів та рухів. Парасолька подобався їй як чоловік. Але, здається, що ще не зажила розбита любов до Влада. Не можна просто взяти й забути людину в одну мить...

— Ми будемо грати в перегони, а не цілуватися, сідай... — Віталій поплескав рукою по дивану. — Ти нічого не робиш поганого.

— І все ти знаєш! — буркнула Єва, встрибуючи на м'які подушки та приймаючи від Парасольки джойстик. — То що? Погнали?

І вони не помічали часу. Реготали, роблячи перерви на чай, після чергового заїзду. Кілька турів Єві вдалося перемогти, її радість, напевно, чув весь готель. Зголоднівши, Віталій замовив через інтернет піцу.

— Відчуваю себе, як героїня американських мелодрам, — втомлено промовила Єва, розглядаючи крізь тонкий тюль види нічної Праги. Сніг кружляв за вікном, а в душі кружляли змішані почуття.

Залишалася надія на наступні кілька днів, які покажуть, для чого її доля зробила такий поворот, немов перегонова машинка з гри.

Обернулася до Віталія. Він, надпиваючи чай, запитально повів брови. Сьогодні була чудова зустріч. У думках почали зароджуватися ідеї, як віддячити новому Другу за таку казкову подорож. Наче справжній чарівник він вгадував її бажання. А що може вона? Чим може порадувати хлопця?