Глава 11. Зустріч у Празі

У будівлі залізничного вокзалу Праги було небагато пасажирів. Над головою велично височів купол з ліпниною і вітражами. Теплі жовті відтінки фарб та яскраве сонячне світло, що опромінює станційний зал.

Єва заворожено розглядала деталі, вдихала незнайомі аромати, прислухаючись до чужих звуків і голосів. Дорога була легкою, настрій не віщував ніякої небезпеки, про яку без зупинки твердила Наташа, та як годиться ще й батьки. Але, благо, ніхто не міг її зупинити. Тому, позаду залишилося все, що не дозволяло відчувати себе вільною.

Віталій, дізнавшись, що Єва купила квитки й збирається до нього їхати, не здивувався, зрадів, лише голос його чомусь став іншим...

Стоячи з широкою усмішкою по центру залу, вона безтурботно спостерігала за людьми, що смішно говорили чеською мовою. Поставивши невелику сумку на підлогу, поправила в'язану шапку з пишним бубоном на маківці. Несподівано, хтось торкнувся її руки. Обернувшись, побачила перед собою хлопця у куртці яскравого червоного кольору. Щира усмішка світилася добротою та гостинністю. Шапка-вушанка лежала на його ногах, а сам він сидів в інвалідному візку.

— Парасолько! — вигукнула Єва, нахиляючись та міцно обіймаючи друга за шию.

— Вибачте, ми знайомі?

— Ой, а де Віталій? — розгублено підвела очі, обвівши поглядом порожній зал.

— Немає його. А що трапилось?

— Трапився ранок... — ніжно всміхнулася й, нахилившись, поцілувала хлопця в щоку, залишивши насичений слід від помади.

— Розчарував? — трохи зніяковіло сказав, киваючи на свої ноги.

— Які дурниці!

— Навіть не хочеш запитати, чому не розповів раніше, не попередив? — звів брови, пильно вдивляючись в обличчя Єви.

— Я приїхала, щоб тепер почути твою історію. А ще, випити кави, поїхали?

— Цур, я пригощаю! — миттєво підтримав Віталік, все ще утримуючи прохолодну руку Єви.

На вулиці вони підійшли до фургона, Парасолька жваво і впевнено впорався з тим, щоб пересісти на водійське сидіння, скласти колеса та закинути їх назад у кузов. Поглядом поквапив Єву, щоб сідала в машину.

Усередині все було влаштовано для ручного управління. Дівчина не стала ставити зайвих запитань, лише непомітно спостерігала за його рухами. Вже через кілька миттєвостей, вони розсікали ледь засніжені вулиці Праги.

Старовинні й чудові будиночки дивували несподіваними кольорами. Поруч дзвеніли червоні трамвайчики, наповнені пасажирами. Подекуди під колесами шуміла бруківка, від чого Єва починала всміхатися. Червоно-коричнева черепиця, ковані ліхтарі та квадратні годинники на кутах будинків, гострі шпилі соборів та вузькі затишні провулочки... Навколо все здавалося якимось знайомим, і водночас зовсім новим. Всього за кілька хвилин це місто закохало в себе.

— Як і будь-яке місто світу, Прага особливо казкова вночі, — сказав Парасолька, помітивши захоплений погляд Єви по сторонах. — Забронював тобі номер у тому ж готелі, де живу я.

— Ти дуже турботливий, — глянула на нього з вдячністю. — Їдемо пити каву?

Голос не видавав хвилювання, яке вона відчувала. Хлопець виявився гарним: чорне, немов смола волосся, гострий рівний ніс, невеликий шрам на брові, очі кольору міцного чаю й усмішка з ямочками на щоках, побачивши які хотілося всміхатися у відповідь.

Столики вуличного кафе попри прохолодну погоду були заповнені. Дрібний вологий сніжок усипав місто, але зараз світило сонце. Поруч зашумів трамвай, злетіли голуби, все нагадало Єві про парк та день, коли вона познайомилася з Віталієм.

Празька кава видалася неймовірно ароматною і смачною. Міцна, насичена, злегка наповнена місцевими прянощами. Вишукана, але в той самий час така легка на смак, що навіть Єва прикрила очі, щоб відчути посмак.

— Досі не вірю, як ти змогла зважитися на поїздку до мене?

Віталік пронизливо дивився, так само міцно й одночасно легко, як чашка гарячого напою в руках. В його очі хотілося дивитися, щось особливе відчувалося в погляді. Розум, кмітливість, розуміння... Хотілося лаяти саму себе за такі необґрунтовані судження, але кожного разу, коли їхні очі зустрічалися, вона розуміла — йому можна вірити!

— Я не хочу говорити сьогодні про мене! Останні тижні ти багато терпів моїх перипетій. Розповідь про себе приготував? — Єва зняла рукавички, щоб відчувати тепло чашки, й постійно повертала погляд до хлопця навпроти.

— Щоб не мучити тебе здогадками, що й до чого, почну, — подивився на ноги, — з цього. Ми з тобою друзі по нещастю. Тільки я трохи раніше, приблизно на два місяці. До речі, як твоя рука?

Єва підняла рукав куртки, показавши праву руку, перев'язану еластичним бинтом. Віталік голосно видихнув, з полегшенням, розглядаючи гарні довгі пальчики дівчини.

— Мій куприк виявився не дуже міцним малим, не хоче працювати, — засміявся.

— Ти так легко про це говориш? — на душі в Єви з'явилося переживання, їй не хотілося образити Парасольку.

— А навіщо плакати? Я ж ноги опустив, а не руки, — обидва всміхнулися. — Ти ось теж, адже не здаєшся?

— Точно, не здаюся. Хочу змін, а яких не знаю. Може, волосся перефарбувати? — у думках згадалася фраза Кена при знайомстві. — В рудий, наприклад?