Глава 9. Залишатися собою або змінюватися?

Залишатися собою? Або змінюватися, щоб людям навколо було зручно поруч з тобою? Говорити прямо свої думки, якими б вони не були? Або приховувати особисті переконання, за непотрібністю стороннім? Відповідати рамкам суспільства? Або проживати життя з власним ставленням до світу і свободи? Кожен день соціум нагадує нам про правила, які сам порушує без докорів сумління.

Хто сказав, що неправильно спізнюватися? Ввічливість, повага? А як же непереборні обставини? Адже вони прослизають в наше існування, порушуючи ритм та навіть потоки повітря... Наш час належить тільки нам.

Коло під'їзду стояв Влад. Немов переможець, що добіг до фінішу, він важко видихнув, коли побачив як виходить з-за рогу Єва. На ній був улюблений довгий шарф і зимова куртка, волосся здіймалося від вітру в легкому пучку на маківці. У темряві ночі хлопець не міг розгледіти її обличчя. Не міг бачити, як затремтіли губи, побачивши його силует, як очі почали палати від бажання плакати. Дівчата... вони сильніші, тому що не бояться своїх почуттів.

— Привіт, — на згині ліктя він тримав великий букет її улюблених хризантем, — чекав тебе...

— Якщо чесно, Я тебе не чекала.

— Це буде важко, але нам потрібно поговорити. Я більше не можу жити з батьками. Не можу ходити у своїй кімнаті, знаючи, що люблю тебе зі школи. Я просто не можу без своєї Єви...

— Я більше не твоя Єва! — ледве стримала сльози. — Забери ці квіти! Сьогодні що, восьме березня?

— Чому ти так кажеш? — вона почала йти до дверей, але Влад спішно йшов слідом. — Тобі настільки плювати на мене, що ми не можемо обговорити все, як дорослі люди? Єво? Тобі двадцять п'ять, припини поводитися як дитина!

Зупинившись на порозі, повернулася до нього, нещадно спалюючи згаслим поглядом:

— Ні! Ми завжди були такі близькі, такі щасливі, що зараз я просто не можу повірити в це все...

— Я не зраджував! Як і раніше кохаю тебе, хочу одружитися та хочу... щоб ти вибачила мені.

Голова Влада поникла. Рука з букетом мляво опустилася донизу. Дощ зі снігом важкими краплями падали на його пальто. Навколо було так тихо, ніби вони залишилися одні у всесвіті. Не було чутно голосів перехожих, не проїжджали машини. Лише непомітний шелест вітру, який торкався до бутонів хризантем, зриваючи з них тонкі пелюстки й кидаючи під ноги колишнім закоханим.

— Ти цілував її! Твої губи торкалися іншої жінки. Ти тримав її за руку, як тримав мене всі ці роки. Навіть якщо між вами нічого не було, ти дурисвіт. Брехня не заслуговує того, щоб я змінювалася. Я залишуся такою — нестабільною, Владе.

— Через це я і не міг довірити тобі наші, вибач, мої проблеми... Я не довіряв, я боявся, що ти нічим не зможеш допомогти, а лише додаси клопоту.

Єва зробила два швидких кроки до нього. Вихопила букет та незграбно почала бити ним по чоловічих плечах.

— Та. Як. Ти. Можеш, — листя розліталися, квіти відламувалися й усипали собою калюжі на асфальті. — Іди! Іди, поки я не створила тобі таких клопотів, що до пенсії не розберешся!

Він різко розвернувся та почав йти. Мовчки. Не кажучи нічого. Лише кілька разів махнув рукою уздовж пальто, струшуючи залишки букета. Не озирнувся. Не відповів. Пішов.

— Ну і чорт з тобою! Шуруй! — прокричала слідом Єва. — Без тебе впораюся, зрозумів?

Але Влад не відреагував, йшов далі, аж ось зовсім зник за рогом, звідки кілька хвилин тому прийшла вона.

На душі не було болю. Лише суцільне розчарування. І навіть не в ньому — в собі. Невже, вона настільки дурна та марна? Університет, хобі, оптимізм, друзі... Все це меркне, у порівнянні з тим, що на неї не можна покластися. Не можна попросити про допомогу, адже вона все одно може запізнитися.

Телефон мовчав. Думки мовчали. Нікого не було поруч. І тоді, Єва згадала про одного, єдиного, кого вона ще не встигла розчарувати.

— Ти телефонуєш, першою?

— Так, пішов дощ, — всміхнулася крізь сльози, витираючи мокрий сніг з щік.

— Я у твоєму розпорядженні, дівчинко з телефону.

— Чому я така недолуга?

— Гей! Хто тобі сказав таку дурість? — голосно вигукнув Віталік.

— Сусіди, — всміхнулася, входячи в ліфт, у якому стояло двоє з нижнього поверху.

— І що? Хвилює, що про тебе думають інші? Важливіше, що ТИ думаєш про себе. Ти залишилася одна, з поламаною рукою, без роботи та без нареченого. Проте, ти впоралася, чи не так? І взагалі, чому мені потрібно говорити те, що ти й без мене знаєш? Де пустотливий голосок?

— Я повинна змінитися, так? — увійшла у квартиру, не вмикаючи світло, сіла на підлозі.

— Тільки якщо ти цього хочеш.

— Я просто хочу бути щасливою... Як раніше.

— Як раніше вже не буде, дівчинко. Але, зате в тебе є майбутнє. І ти можеш обрати: залишатися собою або підлаштовуватися. Я голосую за перше!

Стягнувши чоботи, Єва повільно пішла в кухню. Сівши за порожнім столом у темряві, дивилася на вогні за вікном. У квартирі більше не пахло Владом. Тут витав лише аромат кави з тієї безлічі банок, які стояли в шафці.